Анастасія.
Всю ніч несамовито завивав вітер, гуркочучи під покрівлею і шмагаючи по вікнах колючим снігом. Я залізла з головою під ковдру, і, присвічуючи собі ліхтариком, читала. Мені тоді було десять. Ми жили в дуже старому двоповерховому особняку на пагорбі за селом, оточеному з трьох боків високим живоплотом, а з четвертого – старим садом. З північного боку сад розрісся аж до краю пагорба, що сходив вниз доволі стрімким схилом. Звідти було видно все село в долині і річку, що повільно несла свої води поміж пагорбами. До будинку вела вузька грунтова дорога, яку завжди розмивало дощами, що ні пройти ні проїхати. Але сюди ніхто й не їхав. Навіть поштар відмовився підніматися до нас, тому бабуся двічі на місяць спускалася в село, щоб забрати газети і зробити покупки.
Мені подобалося моє життя тут, з бабусею і сірим котом Томком. У мене було все, що потрібно для того, щоб вважатися щасливою дитиною: любов бабусі, смачна їжа, цікаві книги та іграшки. Не вистачало хіба що друзів, але спілкування з сільськими дітлахами не склалося. З моєю появою в будинку на пагорбі, селом поповзли всякі чутки – одна фантастичніша за іншу. Ці чутки росли разом зі мною, і коли я вперше спустилася до дітей з села, щоб познайомитися, бо ж дитяча цікавість взяла гору, то в повній мірі пізнала на собі всю важкість людської забобонності і жорстокості.
– Бабуню, а чому вони кажуть, що я відьма? Хіба я якась інакша, ніж вони? – Запитала ображено, витираючи кров, що юшила з розбитого носа. Все ж, я не поступилася тому хлопчиськові і синець під оком у нього буде точно. Ми добряче обвалялися в багнюці, намагаючись завдати один одному якомога більше болю.
Жінка підвела на мене погляд і зітхнула. Її руки застигли над аптечкою, в якій вона шукала вату і перекис. В карих очах відбився сум і тривога. Тоді я ще не розуміла, що так її тривожить. А вона весь час боялася, що я можу залишитися сама. Бабуся не говорила цього вголос, але ця думка не давала їй спати ночами. Вона взяла мою руку в свої, теплі, пошерхлі і мозолисті руки і я відчула, як вони тремтять.
– Думаю, бути відьмою не так уже й погано, якщо це означає, що ти в рази краща і добріша від них.
– А ти відьма? – по-дитячому наївно запитала я, щиро дивлячись в очі, наче хотіла побачити там відповідь на своє питання.
Бабуся усміхнулася своєю звичною теплою усмішкою і замість відповіді лише загадково підморгнула, витираючи залишки крові з мого обличчя.
– Ходімо, начаклуємо якісь кекси. – врешті мовила вона, прибираючи ліки в аптечку. Потім, не кажучи більше нічого, попрямувала на кухню і вже за мить звідти долинуло гупання мисок.
Звісно, вона не була відьмою, як і я. Катерина була звичайною жінкою, яка через власного сина вела відлюдькуватий спосіб життя. Та всі в околиці вважали її старою відьмою і дивачкою. Говорили, буцімто вона викрадає маленьких дітей і приносить їх в жертву своїм демонам. А мене вона пожаліла і вирішила теж навчити темному ремеслу. Вона ніколи не заперечувала і не спростовувала чутки, навіть навпаки – могла підлити масла у вогонь. Те, що люди трималися осторонь, було їй вигідно. Ніхто не потикався до будинку на пагорбі і її син міг спокійно переховуватися від поліції й інших, таких як він, злочинців. Колись, багато років по тому, будучи на порозі смерті, вона сказала мені, що я стала для неї спокутою за те, що погано виховала сина.
Тоді мені було заледве шість, але я надовго засвоїла урок. Я більше ніколи не намагалася подружитися з дітьми з села. В школу я теж не ходила. Бабуся оплачувала приватні уроки, і на той час мені цього здавалося достатньо. Однак зараз не можу сказати, що це було правильним рішенням. Згодом, подорослішавши, довелося заново вчитися спілкуватися з людьми і будувати стосунки. Хоча, страх бути неприйнятою залишався завжди.
З роками, до звичних дитячих страхів додалися незрозумілі мені видіння, про які я боялася розповісти навіть бабусі. Тоді я уже знала, що вона мені не рідна, що мої батьки мертві, і крім неї у мене нема нікого в цьому світі. Тому, попри всю ту любов і турботу, якою огортала мене бабуся Катя, я дуже боялася, що вона відмовиться від мене, якщо я розкажу, які жахіття вриваються в мою свідомість.
Ближче до світанку вітер стих. Я нарешті вибралася з-під ковдри, так і не змігши заснути. В домі було тихо. У вітальні на першому поверсі цокав годинник, поскрипували старі балки на горищі. Інколи я думала, що це справді чарівний будинок. Він наче дихав, відчував і бачив все навколо, підморгував світлом з лампи і шепотів вогнем в каміні. Тоді я була мала і дуже любила фантастичні історії і казки.
Бабуся хропіла в своїй кімнаті. Томко потягнувся в своїй лежанці, змінив позу і знову заснув. Я підійшла до вікна. Місяць визирав з-за хмар, і було ясно, майже як вдень. Все навколо засипало снігом і наш живопліт, і дорога за ним і поле, аж до самого лісу вдалині вкрилися суцільною білою ковдрою. Я вже хотіла було повернутися в ліжко і спробувати заснути, як мою увагу привернув якийсь рух біля хвіртки. Можливо, то лише бездомний собака пробіг вулицею.
Я засунула фіранку і трохи відійшла, все ще не спускаючи погляду з дороги. Раптом з-за живоплоту з’явилася висока постать у довгому темному плащі. Лише від однієї її появи мороз пробіг по шкірі. Вона застигла нерухомо біля воріт, мов статуя, і пильно вдивлялася у вікно – прямісінько туди, де все ще стояла я. Здавалося, її погляд пронизував мене наскрізь. Незрозумілий жах охопив усе моє єство. Серце шалено калатало, кров ударила в голову, а у вухах гуло від напруги. Я відчувала, як холодний піт стікає по спині. Від страху не могла навіть поворухнутися. Думки плуталися в голові, перекриваючи одна одну: «Хто це?», «Що йому потрібно?», «А якщо він зашкодить бабусі?»
#146 в Детектив/Трилер
#47 в Трилер
#505 в Фентезі
сильні почуття і емоції, минулі життя, переслідування і смерть
Відредаговано: 06.01.2025