"Я розкажу тобі історію… "

Олеся

Дні плавно перетікали в тижні, тижні – в місяці. Я звикла до своєї роботи і вже в кінці серпня почувалася немов риба у воді. Мабуть то таки моє покликання. Хоч і не зовсім те, про що мама мріяла, але де ж ото сироті набрати тих грошей, щоб на лікаря вивчитись. Тут хоч і май розуму багато, а без «на лапу» не обійдеться. Та й, зрештою, робота медсестри не така вже й погана, якщо не думати про маленькі недоліки, а точніше один – розмір зарплатні. Та до розкошів я не звикла, тому і обходилась тим, що було. Головне – стабільність. Проте так думала, очевидно, тільки я. Моя ж нова подруга мала зовсім іншу думку щодо мого життя. Ми з Анастасією проводили багато часу разом, незважаючи на те, що вона продовжувала жити в своїй палаті №9. Збоку така дружба видавалася б дивною, але ні в мене, ні в неї не було родичів і близьких, щоб подивувалися чи осудили, тому весь свій вільний час ми проводили разом.

–  Тобі справді подобається твоя робота? – спитала мене Настя, коли ми сиділи на лавочці в парку. Був останній день літа. Здавалось, завтра все вже буде по-іншому. Я не знала відповіді на це питання. Мене все влаштовувало. Та чи подобалось? Тому я просто стенула плечами, продовжуючи дивитись на багряний захід сонця. В таких випадках бабуся говорила,  що погода зіпсується.

 –  Вітер буде.

– Що? – не зрозуміла я.

–  Якщо захід багряний – вітер буде, – монотонно  повторила подруга, – мудрість народна.

Я здивовано глянула на неї.

–  Сподіваюсь, це був збіг, що ми одночасну думали про одне і те ж.

– Невже ти досі думаєш, що я якась супергеройка з супергеройськими здібностями? – посміхнувшись спитала Настя.

–  Ні, не думаю. Та поясни, як ти це робиш?

– Роблю що?

– Ну, я не знаю, як це назвати. Просто ти інколи наче заздалегідь знаєш, що людина скаже чи зробить.

– Тут насправді нема нічого надприродного чи неможливого. Ти теж так зможеш, якщо будеш трішки уважнішою. Неважко було здогадатись, про що ти думала, дивлячись на захід сонця.

Вона дістала з кишені записничок і відвернувшись, щось там написала.

– Ти взагалі дуже передбачувана, – спокійно сказала подруга.

– Хочеш сказати, що я примітивна? – образилась я.

 Настя розсміялась.

– От бачиш, –  все ще сміючись вона повернула до мене записник і я прочитала  «ти не примітивна».

–  І це по твоєму нормально?

– Звісно. Я вже добре тебе знаю. Ти надто невпевнена в собі. Думаєш, що з тобою щось не так. Навіть якщо хтось робить щось не те, ти шукаєш причину в собі. Ти сама дозволила братові так з тобою вчинити, тому що думаєш, що, порівняно з ним, ти – ніхто. Думаєш в тебе менше прав, ніж в інших? Думаєш, ти -  сіра, нікому не потрібна миша? То от що я тобі скажу: так і є! І так буде, допоки ти сама так думаєш. Ніхто не робитиме з тебе принцесу, тому що кожен зайнятий власною короною. І я не буду говорити тобі, яка ти прекрасна і чудова, бо тобі це до лампочки, допоки ти переконана в зворотному. Ти повинна сама побачити в собі сильну, вольову, перспективну і вродливу жінку, а вже тоді на тебе так подивляться інші. Я сама була на твоєму стільці. Але, повір мені, в нашому суспільстві такі не виживають. Тому, або роби висновки, або можеш одразу себе закопати!

Я подивилась на неї, ніби бачила вперше. Досі вона хоч і дивувала, та не була така категорична. І що на неї найшло? Спершу я образилася, та якщо подумати, то вона мала рацію.

– Я хочу щось тобі розказати, та не знаю, як ти це сприймеш, – зненацька сказала вона. – Знаєш, у чомусь ти права. Моє життя не зовсім таке, яким має бути. Не зовсім нормальне, так би мовити.

– А в кого воно нормальне? – сміючись спитала я, та її серйозний погляд змусив мене сховати усмішку. Це вперше вона дивилась на мене якось занепокоєно. Я навіть подумала, що щось сталося, бо Настя, скільки її знаю, ніколи не вагалася. Вона не лізла за словом у кишеню і не сумнівалася в сказаному, а тепер внутрішня боротьба відбивалася на її вродливому лиці, неначе в дзеркалі.

– Добре, що ти віриш в щось надприродне, бо те, що я хочу тобі розказати – на межі реального і нереального. Скажи, ти мені довіряєш?

– Ну, досі не було причин сумніватись. Слухай, що б ти не сказала, я тебе вислухаю, а тоді вирішу, вірити чи ні.

– Справедливо. Та мені просто необхідно, щоб ти вірила. Це вперше я наважилась комусь довіритись.  В мене лишилось не так багато часу. Знаю, звучить дивно, – додала вона побачивши мій погляд. – Пообіцяй одне: як би нереально звучало все, що ти почуєш, не спіши одразу ставити мені діагноз. Постарайся зрозуміти навіть те, на що в мене нема доказів.

– А ти розумієш, що мені вже здається, що ти з’їхала з глузду?

– Ага, я бачу це в твоїх очах. Але це не так. Мій розум при мені, – усміхнувшись відповіла подруга. – Ти мене колись запитувала, чому в документах лікарні не вказане  моє прізвище і останнє місце проживання? Річ не в амнезії. Я все пам’ятаю. Хоча багато з того хотілось би справді забути.  Розказавши правду, я, можливо, покладу на твої тендітні плечі дуже тяжку ношу. Та за цей час я зрозуміла, що ти достатньо сильна і зможеш нести її. Ти впораєшся, можливо, навіть краще, ніж я.