"Палата №9"

Глава І.

Пролог

 Зазвичай, діти не пам’ятають нічого з перших днів, чи навіть років життя. Я пам’ятаю… Темний облуплений коридор. Відлуння кроків позаду і їдкий запах формальдегіду з домішками хлору, яким недавно санітарка обробила приміщення.  Суворий погляд з-під насуплених брів незнайомого мені чоловіка. Я наче дивлюсь фільм.

Ми рухаємось доволі швидко. Помічаю, як промайнуло перед очима світло з обтягнутої павутинням і пилюкою круглої лампи. Ховаю ніс від цього їдкого запаху в брудний, трохи колючий коцик, в який мене так безцеремонно кілька хвилин тому загорнув незнайомець. Тільки великими круглими очицями дивлюся на нього і не розумію, чому він забрав мене з теплої кімнати, де так пахло  мамою.

Я все ще пам’ятаю її дотик і те, як вона на мене дивилася. Її посмішка тепла, мов те світло, що пробивалось з вікна і торкалось моєї щічки. Час, який ми провели разом, здається тепер маленькою піщинкою серед вируючої пустелі життя.

Враз в обличчя вдарило свіже і прохолоне повітря. Кілька холодних крапель впали на моє лице і, примружившись, я  видала перший за довгий час звук. Чоловік не намагався мене заспокоїти, пригорнути чи зігріти а просто накрив вільним кінцем коцика. Трохи пововтузившись я заснула.

Коли розплющила очі то побачила над собою  маму. Я зраділа і вже було простягла до неї рученята. Та це була чужа жінка. Вона так само ніжно посміхалась і дивилась, здавалось, таким знайомим поглядом. Та то була чужа мені людина.

Я  ще не знала, що більше не побачу маму. Не знала, що ця жінка стане єдиною рідною мені душею на довгі роки. Не знала про всі ті напасті, про всі втрати,  що чекають на мене і точно не уявляла, де опинюся двадцятьма роками пізніше.

Тоді я була безтурботним малям з рожевими щічками і темним чубчиком, з живими щирими оченятами і з великим тягарем таємниць за плечами. І хоч тоді я й не уявляла собі, який стосунок має немовля, яке прожило на цій землі всього кілька годин, до масштабної, вселенської змови проти нього самого.  Чому з перших митей  життя доля відвернулася від мене, позбавивши можливості насолоджуватися звичним дитячим щастям. Здавалось, наче з першим ковточком повітря я вдихнула всі біди і біль світу цього. Але навіть тоді, і попри все, я відчувала якусь дивну незриму силу, що оберігала мене.

Я не повинна була пам'ятати цього. Спогади з’явились не одразу. Та разом з тим, як я згадувала кожну деталь свого минулого життя, моя свідомість наповнювалась нестерпним болем, що роздирав душу з середини. Не знаю, дар це, чи прокляття, але кожна мить вкарбувалася в пам'яті як Святі Слова на камінних плитах.

Це був початок кінця довгої історії. І почалося це саме тоді, коли найманий вбивця, Боря Боровий, знаний у вузькому колі як Бор, вбивши матір, забрав маленьке немовля з палати перинатального центру.  Ніхто точно не знає чому він пожалів крихітну дівчинку, адже саме вона була його ціллю. Тільки Бо міг би відкрити правду, чому не зміг натиснути на курок?

Як сталось так, що лише один погляд на крихітку перевернув його світ а один дотик маленької долоньки забрав весь той біль з його душі, що терзав його роками. Він точно знав, що більше ніколи не візьме зброю до рук. Все, що він міг зробити для малої, то це віддати її тій єдиній людині, яка могла забезпечити їй спокійне дитинство – власній матері. Бо зробив усе, щоб ті, хто хотів її смерті думали, що вона справді мертва і більше не шукали її. І він забрав цю таємницю з собою в могилу. Принаймні, так думав.

Тепер, лише одна людина знала правду – та сама маленька дівчинка. Але вона росла далеко від проблем цього світу, огорнута любов’ю і турботою єдиної рідної людини – бабусі Каті. І хоч дитинство її не можна було назвати безтурботним і легким, та мала зростала доброю і чуйною  людиною. Вона наче губка вбирала в себе все хороше, що їй передавала бабуся і не сприймала те зло, що інколи лізло в їхнє маленьке тихе життя. Бабуся відгородила її від всього, що могло нашкодити дитячій тендітній душі, навіть не уявляючи, що у ній насправді коїлось. Старенька не підозрювала, які спогади проривались в цю  свідомість, які жахи снилися і яке майбутнє чекало на її маленьку Анастасію.

І з кожним днем, поки дитина росла і поволі пізнавала цей світ, ставало все більше людей, які шукали її і підбиралися все ближче і ближче.

Розділ І.  «Палата №9 »

Олеся

      Мені було дев’ятнадцять, коли я вперше зустріла «цю жінку», і те знайомство перевернуло все моє життя. Я довгі роки берегла довірену нею таємницю. Тепер настав час розказати  дивовижну і неймовірну історію – історію дитини, яка бачила те, що звичайним людям й не сниться в страшних снах, історію людини, що кожну мить життя боролася за існування, історію жінки, яка пережила не одне століття боротьби з власними демонами і чужою ненавистю.

В це важко повірити. Я витратила місяці, щоб зібрати докупи всі докази що дала мені вона і те, що лишила по собі вікова історія їхньої сім’ї. А потім знадобилося ще більше часу, щоб це осягнути. Тому що мій здоровий глузд все ще відмовлявся в це вірити. Та я завдячую їй життям і зобов’язана пролити світло на темні сторінки її біографії, хоч після цього, скоріше за все, мене зарахують до числа божевільних. Отож, повернімося на початок.

***

       Все почалось багато років тому, тоді, коли я, будучи молодою медсестрою, вперше переступила поріг психіатричної клініки. Я не боялася того, що мене чекає за дверима. Я була готова і знала, що це не «курорт» і навіть не звичайна лікарня. Я сама обрала всій шлях і дуже цим пишалася. І ось, на першому чергуванні старша сестра повела мене в відділ постійного перебування і сказала, що саме тут я буду працювати. Я ходила з палати в палату знайомлячись з «постійними мешканцями».