Світлий листопадовий день. Вперше за кілька днів визирнуло сонце і вже від цього дихається вільніше. На підвіконні стоїть букет трохи зів'ялих хризантем - треба змінити воду й підрізати квіти. Хочу насолоджуватись їхнім ароматом якомога довше - купила їх в жінки, що привезла квіти з власної клумби в селі. В мийці чекає брудний посуд, а поряд стоїть чашка з недопитим чорним чаєм. Сьогодні вперше захотілось зробиити його надзвичайно міцним - яскрава ознака того, що хочеться одну гіркоту перебити іншою... За вікном лунає тривога, а я навіть не дивлюсь який рівень небезпеки. Замість всіх справ пишу ці рядки. Вперше за півтора роки пишу усвідомлено, чітко і ясно. Пишу, бо чоловік, якого я надзвичайно сильно люблю, сказав, що вірить в моє письмо. Це надихає. Але знову виникає питання - коли ж і я почну вірити в себе настільки, щоб не боятись писати?
Відредаговано: 12.11.2026