Оповідь перша і остання

Місько Лисий сидів на обдертій лавці, на автобусній зупинці в своєму рідному містечку Смердиківці, смоктав пиво і роздумував над важливою проблемою: де знайти роботу? В школу його не приймуть, там вже всі місця зайняті за блатом: Юрган файно проставився Стограмовичу, щоб він притримав тепле місце для свого протеже.

За роздумами Місько не помітив, як на лавку сів БОМЖоподібний об'єкт.

- Що, нема більше де бухати, треба мою постіль зайняти? - Промимрив БОМЖара, дихаючи на Міська стійким перегаром. - Здоровенний лоб, а туди ж... Йшов би десь працювати...

- Я б задістю. - Відповів Місько.

- І що мішає? Одна нога, чи то що між ними? Як поганому танцьору?

- Та де в цих Смердиківцях роботу знайдеш?

- А знаєш, я чув, що Петро Одноокий вмер. Він сторожем на цвинтарі був. Сам би пішов на його місце, та я вже застарий. Довго не протягну. А на цвинтарі без сторожа не можна...

***

Одинока могила на краю цвинтаря здригнулася. З неї показалася підгнила рука. Потім інша. А потім і все решта.

Обтрусивши з себе землю, напівзогниле одоробало покульгало до віддаленого кінця цвинтаря...

В корчах горить одинока свічка. Біля корчів стоїть привид молодої, вродливої дівчини.

Кульгаючи, до привида підходить напівзогнилий мрець. В руці він тримає троянду.

- Привіт, Іринко, вітаю тебе з днем смерті. - Промовив мрець, кладучи в корчі, біля свічки, троянду. - Скільки ти тут?

- Сам порахуй, з сорок сьомого. Як комуняки спіймали, за допомогу УПА. В ті часи тут ще й цвинтаря не було. Спочатку ліс, потім поле...

- Так, пам'ятаю. Я тоді в колгоспі трактористом був. Скільки ти нам крові тоді зіпсувала. То землі в дизель наносиш. То ще яку пакость вчиниш.

- Так, веселі були часи.

Мрець дістав з кишені напівзотлілого костюму пляшку, два кілішки.

- Ти де взяв? Нам ж не можна покидати цвинтар.

- Мєста знать надо. - Мрець налив горівку у чарки. - А якшо чесно, повадилися тут одні, чи то готи, чи сатаністи, чи просто ідіоти, бухати на цвинтарі і проводити свої божевільні обряди: " прийди, о володар темряви, прийди до нас!" Ну, я й прийшов. Оце вони тікали. Єден з цих дурнів навіть паркана зламав, так драпав. Давай, мала, за твоє здоров'я.

Мерці випили.

- Чого сумуєш, Іринко?

- Та так, хочеться хоч трохи романтики.

- Так хто ж тобі боронить?

- З ким? Тут тільки ми двоє можемо відносно вільно гуляти. Я, так як живу тут довше, ніж існує цей цвинтар. І ти, бо Петро, з п'яного розуму забув тебе відмітити. А так - ти ж правила знаєш. Усі свіжі сидять по своїх могилах...

- Так а з новим сторожем що?

- Степане, я тебе благаю. Ну хто при здоровому глузді піде сюди працювати? Знову припреться якийсь БОМЖ, чи алкаш. Яка там романтика, коли воно думає тільки про те, як би сліпні залити?

- Я й досі вірю в дива!

- А я ні.

- Ходімо глянемо! Якщо правий я - з тебе пляшка.

- Та хоч дві, але див не буває.

***

Місько Лисий сидів у сторожці місцевого цвинтаря, читаючи книгу на Аркуші, з телефона. Робота йому не дуже подобалася: платять мало, а поговорити нема з ким. Навколо лише не надто балакучий контингент.

Аж раптом двері сторожки відчинилися, і в пройомі дверей Місько помітив напівзогнилий труп.

- Ги, Іринко, з тебе пляшка! Дивись, який красень! - Промовив мрець у дверях.

- Ааааааа! - Тільки й зміг вигукнути Місько, втрачаючи, від переляку, свідомість.

***

Коли він прийшов до тями, майже нічого не змінилося. Напівзогнилий мрець сидів за столом, тримаючи у руках недоїджений хотдог, який місько брав собі як "тормозок". Навтроти нього сидів привид досить вродливої дівчини. Вона читала щось на Міськовому телефоні. З очей привида скрапували примарливі сльози.

Зрозумівши, що це йому не ввиджається, Місько набрався хоробрості. Підвівся на ноги.

- Степан. - Промовив мрець, протягуючи Міськові облізлу руку. - Каліка.

- Місько... Тобто, Михайло. Лисий.

Мрець поволі підвівся зі свого місця.

- Гаразд, молодьож, вам тут і без мене є про що поговорити. А я піду відпочину.

Лише коли мрець пішов геть, зачинивши за собою двері, дівчина-привид подивилася на Міська.

- А ти, дійсьно, гарненький, коли не валяєшся на підлозі...

***

Всю ніч Місько та Іринка провели, сидячи на невеличкій лавці, біля сторожки. Іринка розповіла Міськові, що і як він повинен робити. Адже саме від сторожа залежало майбутнє небіжчиків: чи підуть вони у потойбічний світ, чи залишаться тут, як це сталося з Іринкою та Степаном.

Саме сторож, повинен прийняти мерця. Запечатати, а коли прийде рішеня Суду, відмітити могилу відповідною міткою: хрест - Рай; вила - Пекло. Якщо цього не зробити, то душа змушена буде залишатися у цьому світі до Великого Суду.

Потім вони говорили про все на світі. Іринка розповіла йому про своє життя, про свою смерть, а Місько розповідав їй про сучасні досягненя технологій, інтернет... і навіть показав їй кілька романтичних фільмів, на своєму телефоні.

А коли настав ранок, і перші промені сонця змусили Іринку зникнути, він збагнув, що нарешті знайшов те, що шукав. Ту, заради якої він ніколи не покине цей цвинтар.

***
Кілька днів по-тому.

Велетенський автобус зупинився біля воріт цвинтаря. З автобусу вийшов сам Дідько. Одягнений він був у поліцейську форму, а за плечима висіла зброя, дуже схожа на АКМС.

- Агов, старшой! - Прокричав Дідько.

Місько вийшов зі сторожки. Іринка, яка тепер кожну ніч проводила у компанії Міськи, залишилася всередині.

- 314дAr(множина) є? - Запитав Дідько, коли Місько підійшов до брами.

Звірившись із документами на своїх підопічних, що надіслали з Пекла, Міско відповів:

- Є один. Свої ж прибили. Наші тут прикопали. Ось координати.

Дідько узяв документи з рук сторожа, голосно свиснув. Тієї ж миті до нього підбігло троє чортів, одягнених у форму бійців СС. Їх рила були сховані під чорними балаклавами. Кожен з них був озброєний АК-47. Дідько передав їм документи.