Глава 7. Рішення

Ввечері я вирішила дати собі тиждень на роздуми, подивитися, як воно піде. Згарячу планувати щось — завжди не найкраща ідея. Та вже наступного ранку я прокинулася і побачила смс з посиланням на файлообмінник. Андрій скинув мені відео.

Це було неочікувано. Він казав, що скине відео у понеділок або вівторок, а зробив це ввечері суботи. Себе провиною, що не передбачила, цього разу я не грузила — ми були дуже мало часу разом, більшість з якого не говорили, а тому його дії я ще не могла бачити чітко. Тим паче він казав, що скине їх пізніше. Але видно я йому справді сподобалася, якщо зробив це того ж вечора.

День одразу ж пішов не по плану. Я навіть на мить не задумувалася, що я мала б робити зараз, бо одразу завантажила собі відео і передивилася їх два рази. Усмішка сама розповзалася обличчям.

Після своїх, я подивилася на YouTube два двадцятихвилинні відео людей, які проходили AFF, потім дивилася фото парашутистів і Instagram, а прийшло все до того, що я створила порівняльну таблицю, куди заносила усі парашутні клуби у Києві. Де проходить теорія, на якому аеродромі стрибають, скільки і як туди їхати, скільки коштує, загальне враження.

Стрибати мені дуже сподобалося. Коли я думала, як буду сама стрибати, серце на мить завмирало, хоча я всього лиш лежала з ноутбуком у ліжку. І хоча це було не по плану, та я вже асоціювала себе з тими студентами AFF з відео, уявляла себе на їхньому місці, а ще раділа, що наважилася стрибнути у кінці літа, коли у мене вже була потрібна сума грошей на курс. Якби я так захопилася на початку і не могла піти на AFF одразу, не уявляю, як би я справлялася з цими емоціями.

Добре, що це була всього лише неділя. Я вийшла на кухню з затримкою у дві години від плану і думками далекими від навчання чи роботи. З батьками ще раз передивилася відео стрибка, усміхаючися ніби вперше. І з Іркою як зустрілися ми дивилися їх, а тоді я розповідала їй про стрибок, взагалі про дропзону й атмосферу там, що хочу стати парашутисткою і як проходить AFF. 

Хоча розмова відрізнялася від тієї, яку я вчора накидала у голові (бо тоді я не знала, що у мене будуть відео, а ще що зранку буду гуглити усі клуби й AFF), та мене це дивним чином не напружувало. Іра була мені достатньо близькою, щоб не підбирати аж кожну фразу, а тема парашутів захоплювала як ніяка інша. Мені була потрібна табличка на лоба: «Людина, яка може говорити й думати лише про парашути».

І все ж тиждень я чекала. Я мала бути впевненою, що це зважене рішення, що воно не пройде так швидко. Але воно не проходило. На роботі я показувала відео колегам і розповідала з таким захопленням, ніби я й не розповідала те саме вже двічі й не бачила цієї розмови у паралелях десять разів.

Я трималася, бо певно розуміла, що буде після дзвінка. А тому вмовляла себе йти за планом, закривати потроху усі справи й передавати важливі файли колегам, зберігати собі потрібні контакти й документи. Готуватися до звільнення, загалом.

У суботу зранку я подзвонила на аеродром. Мені сказали приходити у наступний четвер на наземну підготовку та скинули матеріали для підготовки. І це був кінець мого плану дня. Чому я не передбачила цього сама не могла сказати. Певно я спиралася на те, що я адекватна людина, яка вміє контролювати свої бажання та дії. Що я кілька років жила за планом і це не викликало серйозних проблем.

Та що б я не напланувала собі, я вже не могла думати ні про роботу по дизайну, ні про підготовку до навчання і фрешфесту. Знала, що мені потрібно займатися іншим, що матеріали можу прочитати ввечері, та руки самі потягнулися відкрити «Методичний посібник студента-парашутиста по програмі AFF». Зроблю дизайн після обіду, фрешфест чекаю до завтра чи ночі, а за канцелярією збігаю іншим разом. Не першого ж вересня мені потрібні усі зошити, а ручка одна вдома теж знайдеться.