6.3

А тоді Андрій розкрив парашут і ми з «лежачого» положення перейшли у «стояче». Разом з тим вітер стих у кілька разів, відчуття опори дало видихнути, я знову схопилася руками за ремені на грудях і прокинулася моя нервова система.

— Як воно? — голосно запитав Андрій, бо під розкритим куполом нарешті можна було поговорити.

— Ой, — я засміялася. — Круто!

Він мовчав якусь паузу, чи то чекаючи від мене більш розгорнутих коментарів, але поетичних слів я так і не підібрала, та і не намагалася, чи то йому слова на думку спали пізніше.

— Вікторія! — гукнув він.

— А? — я навіть голову повернула в бік, щоб хоч краєм ока бачити його і краще чути.

— Ну ти найкраща за сьогоднішній день! — закричав ще голосніше. — Взагалі класика! Ідеальна поза! На відділенні, у падінні. Взагалі краса!

Я засміялася ще голосніше, бо чути подібну похвалу від парашутиста було надзвичайно приємно. Разом з тим, це була похвала на якійсь неймовірній висоті посеред неба, а таким, погодьтеся, може похвалитися мало хто. І такого, звісно, я у паралелях не бачила, а тому слова були свіжими й бадьорили не гірше за вже середньої швидкості вітер.

Андрій познімав ще трохи з камери на руці, а тоді вимкнув її, а мені сказав підтягнути ремені на ногах. Він показував це ще на землі, треба було зігнути ногу і відтягнути смужку системи якомога ближче до коліна, тоді я справді могла сидіти у системі, а не висіти у ній вертикально. Добре зробити це у мене не вийшло, а мені було достатньо комфортно і так, а ще не хотілося займатися у небі такою фігнею, тому я лишила щось посереднє і знову закрутила головою.

Краєвид вже мав інший вигляд, бо висота значно змінилася. А ще Андрій почав керувати парашутом, тягнув рукою то з одного боку, то з іншого. Тоді ми розверталися, а я відчувала, що нас аж заносить, що ми вже не під парашутом, а ніби трохи збоку від нього, ніби він і сам вже нахилений. 

Мабуть, мені так здавалося і насправді ми ледь коливалися під ним, але від цих уявних чи ні заносів в сторони у мене почало завмирати серце. А я знову одночасно мріяла, щоб цей віраж якомога швидше закінчився і я відчула надійну опору, і щоб Андрій продовжував ці повороти якомога довше.

В якийсь момент я побачила нашу тінь на землі й захоплено слідкувала за нею. А загалом, чим нижче ми спускалися, тим сильніше починав змінюватися краєвид. Бо зверху я бачила багато усього маленького, а тут я почала бачити вже менше всього, але воно було ближчим. А крім полів та дерев, не так далеко по небу можна було побачити й інші тандеми і якісь пів хвилини точно я слідкувала за їхніми траєкторіями.

Приземлилися, як мені здалося, ми занадто швидко. Андрій в якийсь момент попередив, що зараз будемо сідати, а тоді вже метрах в десяти над землею сказав підіймати ноги і я слухняно зробила це. Ще поки ми сиділи на землі й слідкували за попередніми парашутистами я помітила, що над землею вони усі підіймали рівно ноги й отак буквально сідали на землю.

Приземлення було мʼяким, я не відчула жодного удару. Це було навіть ніжніше, ніж якби я сама стоячи на ногах вирішила бухнутися на землю. Андрій відчепив карабіни спочатку біля плечей, тоді й внизу, і я встала на ноги. Без кінця хотілося усміхатися.

Я почекала, поки він збере парашут і закине на плече, бо ходити самій по полю для приземлення було не можна. Андрій тим часом ще раз сказав, яка я крута — що я все зробила ідеально, і на відділенні, і у падінні — а я дивилася, як приземляються інші тандеми, які стрибали після нас. А тоді ми пішли до загорожі, за якою дозволялося бути глядачам й де стояли усі адмінбудівлі.

Батьки, як я передбачала, знімали мене на відео, але усе, що я могла — без кінця усміхатися. Хоч я не відчула цих емоцій у паралелях і вони були сильні своєю новизною, а ще шаленим викидом адреналіну, без кінця балакати чи стрибати на місці мене точно не тягнуло. Певно, я по життю спокійніша за багатьох, а не лише через паралелі «приморожена».

Андрій і батькам розповів, яка я молодчина і як добре все зробила, а тому я майже не сумнівалася, що він справді так думає, а не говорить кожній своїй клієнтці. Адже, по перше, я справді зробила все як він казав. А по друге, він повторив це три рази. І поки я відносила комбінезон до будівлі, то вже мені мама передала, що він сказав, що з мене могла б вийти парашутистка. Ці слова розійшлися теплом як випитий дуже міцний алкоголь.

Додому ми їхали дуже довго, бо зʼявилися корки. І спочатку я розповідала батькам, яким був стрибок. Як це відчувалося, який всередині літак і що справді дехто сидів на підлозі. Було складно, у паралелях я не бачила цієї розмови, бо я ж не могла передбачити стрибок і, отже, що буду про нього розповідати. 

А так виходило дивно, бо мама каже: «Розкажи». А я ніби розказала, що от зайшли, от злетіли, там нас пристебнули, тоді стрибнули. А що розказувати? Ніби все як було сказала. А вона навіть легко образилася на мене, що я ніби не хочу розповідати. Довелося підбирати слова і врешті, коли вони ставили якісь конкретніші питання, як от а що там в літаку, а як злітають, а як вистрибують, тоді й мені було набагато легше відповідати.

Та навіть з цим, розповідь багато часу не зайняла. Дорога була справді довгою, а я зрозуміла, що ні про що крім стрибків з парашутом думати не можу. Не про сам стрибок, який от тільки був, а про парашути загалом. Тому я полізла гуглити, а як взагалі стають парашутистами. Слова Андрія добре відклалися у мозку.

Я одразу ж знайшла згадки про програму AFF, Accelerated freefall, спеціально розроблену програму прискореного навчання стрибків з парашутом. Наскільки я зрозуміла з неглибокого дослідження, це і був основний спосіб стати парашутисткою. Про програму я прочитала навіть на трьох різних ресурсах, але всюди доволі коротко писалося одне й те ж саме, тому далі не стала.

Всю дорогу додому я думала про AFF. Про те, що якщо я буду розумничкою, а на тандемі я ж була розумничкою, то мені це обійдеться не більш як в тридцять тисяч. За літо я стільки заробила. Чітких планів на них у мене не було. Я точно не збиралася витрачати їх на iPhone, наприклад, бо були куди кращі альтернативи. От магістерку, можливо, доведеться оплачувати, або ще багато чого потрібного у житті буде. Та стрибки з парашутом захопили усю мою свідомість і я почала допускати, що це теж прийнятний варіант. Та що там, вже у машині дорогою додому я вирішила, що маю пройти AFF.