6.2

Інструктаж тривав не довше трьох хвилин, тоді я ще мала трохи часу дивитися у небо, а потім ми вже йшли полем до літака. Він був крихітним, з гвинтом попереду, а ще цілими двома крилами. Не в плані, що з двох сторін (це ж очевидно!), а один над одним. Ніколи ще такого не бачила, але було радісно, що зараз полечу саме на такому. Це додавало ще новизни та яскравості усій пригоді.

Гвинт створював ніфіга собі вітер, так що я відчувала, як мені важко йти. Поки забиралася у двері позаду літачка, Андрій мене навіть притримав за руку. Бо як перший раз спробувала підняти ногу поставити у літак, то мене на одній хитнуло від потоку повітря. 

Всередині було всього дві залізні лавки край стін, а людей на невеличкий салончик набилося забагато, так що дехто навіть сів на підлогу. Це все здалося мені надзвичайно милим, бо разом з перемовлянням тандем-майстрів і усмішками створювало атмосферу дружніх посиденьок.

Дверей до кабіни пілотів не було. Один з них коли повертався і дивився, чи все в салоні в порядку і можна злітати, усміхнувся мені. А коли злетіли, один з тандем-майстрів попросив Андрія зняти на відео дівчину, з якою він стрибав. Бо ходити чи розгортатися у цьому літаку з такою кількістю народу було справді неможливим. Інші тим часом жартували про те, що якийсь студент минулого разу сів у кукурудзу.

Поки ми підіймалися, я дивилася на це все і відчула, що хотіла б бути частиною цієї спільноти. Щоб це мені так теж щось передавали, щоб з кимось отак в жарт перемовлятися. І сидіти на підлозі біля виходу.

На висоті десь півтори-дві тисячі метрів тандем-майстри кожен свого, з ким стрибав, попідіймали. Поставили перед собою, стали оглядати систему, чи все ок. У мене одразу виникла асоціація з дітками. Мов кожен свою дитинку перед собою поставив, комбінезончик на ній поправив, потім на коліна посадив і пристебнув до себе. І руками за талію притримує обережно.

Пристебнув — це буквально. За чотири точки, спочатку дві внизу на спині, тоді дві на плечах. І підтягував дуже сильно, так що в результаті я була ледь не приклеєною до Андрія. Я аж спиною відчувала, як він дихає. Буквально. Його груди наповнювалися і розширювалися, тиснучи мені у спину, а тоді стискалися назад і я відчувала мить легкості й міліметрів вільного простору.

На весь літачок прогудів гучний неприємний звук, а над дверима загорілася зеленим кольором лампа. З усіх фільмів, книжок і я, як студентка психфака, могла сказати, що якби не зелений колір, таким звуком можна тільки про зупинку двигуна сповіщати. Тривога втиснула мене в Андрія, повні груди якого на вдиху і так тиснули у спину. 

Та парашутисти поводилися спокійно. Якийсь чоловік встав з підлоги й ступив крок до дверей, а Андрій встиг ще раз перевірити, що окуляри на мені вдягнуті й гумка сидить щільно. Настільки, що її вузол неприємно врізався у голову над вухом, а я думала, що як зніму, контур окулярів буде видно на обличчі червоною лінією.

Двері відчинили, той сміливий чоловік виліз у них, тримаючися, здавалося, однією рукою й ногою, а тоді вони втрьох разом з тандемом вистрибнули. Андрій якраз сказав встати й ми навіть встигли зробити крок до дверей, а тому я добре бачила, як швидко ті люди зникли і як ми, в біса, високо. Все було блакитнуватим, гудів мотор та шумів вітер.

Андрій закричав на вухо приготуватися, а мозок радісно взявся виконувати команди, чіпляючися за них, як за єдину надійну річ, яка могла його надурити й заспокоїти (хоча виходило відверто так собі). Я зігнула руки в ліктях, взялася ними за ремені над грудьми, ноги трохи зігнула і завела назад, між Андрієвими, тому я вже повністю висіла на ньому. Останнім штрихом я закинула голову, так що моя потилиця лежала у нього на грудях чи навіть під шиєю, а тому я перестала бачити підлогу.

Андрій зробив останні два чи три кроки, а мені здавалося, що у мене одночасно все чи то зупинилося, чи працює у шаленому режимі. Я взагалі погано встигала усвідомлювати, що відбувається, тільки судомно стискала ремені на грудях і навіть встигла промайнути думка, що що я в біса тут роблю.

А тоді Андрій стрибнув і мій мозок в мить перетворився на одну здоровенну панікуючу клітину, яка кидалася між варіантами бігти, битися і прикинутися мертвою, не розуміючи, що релевантне і що реальне. Не впевнена, що клітини можуть мислити такими категоріями, але відчувалося це саме так. Ми летіли чітко головами вниз.

Андрій хлопнув мене по плечу, а це було наступною командою. Я відпустила ремені на грудях і розставила руки, зігнуті в ліктях, в сторони. Ми тим часом вже прийняли горизонтальне положення, животом вниз, а я змогла крутити головою. Потік повітря бив по обличчю, і хоча окуляри закривали очі та найбільш вразливу шкіру навколо них, я все одно згадала слова про те, що дихай носом, нізащо не відкривай рот, і зрозуміла їхній сенс. 

Після того, як ми летіли головою вниз, летіти лежачи було вже не настільки жахливо. А може моя нервова система була настільки у паніці, що помахуючи рукою втратила свідомість, а мене лишила крутити навколо головою і дивитися на землю, яка наближалася. Я доклала трохи зусиль, щоб подолати супротив повітря й опустити голову, дивитися тільки на землю, озирнулася, тоді підняла її назад, вже з половиною неба у полі зору, знову закинула, але дивитися виключно на небо було не цікаво і врешті я опустила і розглядала жовто-зелені латки полів, місто у далині та невеличку звивисту річку.

Відверто кажучи, хоча часу у падінні було вкрай мало, я навіть встигла відчути, що мені нічим зайнятися. Краєвид-то сильно не змінювався, усі поля лишалися на своїх місцях. А я… ну просто висіла. Не зрозумійте неправильно, це було нереально, а на початку мені точно було не до нудьги, але вже перед самим відкриттям десь на краю свідомості проковзнуло, що чогось не вистачає.