Глава 6. Перший стрибок

Аж до наступного тижня я не хвилювалася. Коли план став зрозумілим, коли зʼявилася точка відліку, я заспокоїлася і займалася своїми справами. Про стрибок з моїм ритмом належало подумати за день-два до нього, тому я спокійно це відклала.

У четвер прийшла до того, що варто більше почитати про стрибки з парашутом. Я завжди про усе читала, щоб знати, чого очікувати. Щоб краще передбачати. Щоб підготуватися.

Стрибок обіцяв бути з чотирьох тисяч метрів, але статті запевняли, що людина доволі погано розрізняє настільки великі й абстрактні для неї відстані й мені що три, що пʼять, виглядатимуть однаково. 

Відео з камер парашутистів це тільки підтверджували. Якби зробили підбірку скриншотів, я навіть не впевнена, що вказала б, де людина знаходить вище. У них камери не були спрямовані постійно під одним кутом на землю (або на землю взагалі), що все тільки ускладнювало.

Я почитала про аеродинамічні властивості парашута і порівняння парашутів типу крило (з яким я буду стрибати) з крилами літаків. Тоді про запасні парашути. А врешті поради по тому, як подолати страх, де було сказано довіряти інструктору і не хвилюватися. Він же має великий досвід.

Хоча могло здатися, що я дійсно вивчила тему, та сама я відчувала, що лиш поверхово зазирнула у неї. Я знала факт, що повітряний потік огинає крило, ковзнула поглядом по картинці з умовними стрілочками цих потоків, зафіксувала факт, що є запасний парашут. 

Як це все працює я не змогла б пояснити, та для передбачення мало вистачати такого загального уявлення. Хоча стрибок і був для мене розмитим, скільки б я не билася у спробах побачити його, та я чітко бачила, що все буде в порядку. Ось я у спеціальному костюмі йду землею, а батьки знімають відео. З таким результатом я і засинала у пʼятницю.

У суботу зранку я хвилювалася, хоча не надто сильно. Можливо, це навіть не називалося хвилюванням, але щось схоже у моєму житті траплялося вкрай рідко. Коли ти ніби розумієш, що у тебе є ще час і можеш чимось позайматися, от книжку почитати, але думати хочеться не про це. Хочеться пришвидшити час, щоб вже опинитися десь там, попереду.

Я заглядала у паралелі, намагалася передчути, що ж буде. Але як я не старалася, картинка чіткішою не ставала. Лиш проблиск, змазане, зате приправлене емоціями. Теж якимись далекими, непроявленими, а проте я добре розуміла, що емоцій буде достатньо.

Їхали до дропзони ми з годину, бо вона знаходилася за Києвом. І хоча у машину я також взяла книжку, та прочитала не більше двох сторінок. А так у вікно дивилася, з батьками розмовляла, думала ні про що. Емоцій ще не було, але мені не хотілося пропустити їхню появу, хотілося дозволити собі смакувати цю подію повністю. 

На дропзоні я перша вискочила з машини, але коли побачила людей, деякі з яких були у спеціальних костюмах, різко загальмувала і чомусь вирішила почекати батьків.

Насправді я не розуміла свій стан аж до медичної комісії. Дуже простенької, мені всього-то повненька лікарка міряла тиск під навісом на вулиці, а тоді попросила підписати документ, який засвідчував, що я розумію ризики, звільняю їх від відповідальності й таке інше. 

Спочатку я зронила ручку, а коли міцно стиснула її пальцями й почала писати, відчувала, як дрібно трясеться моя рука. Це не було видно, а проте літери виходили корявими. На додачу я переплутала місцями літери у власному імені.

— Хвилюєшся? — запитала лікарка з усмішкою, дивлячись на це. — Ото й тиск великий якийсь.

Я вимушено кивнула і теж усміхнулася, хоча нервово. А як вона відпустила, стала розбиратися з собою, бо ж це було… надто. Я ще на землі, а емоції вже такі. Боюся, такими темпами вони взагалі мене оглушать. Може тому я і несвідомо «вимкнулася». Бо хоча ще з машини збиралася відстежувати емоції, визнала їх тільки як руки не змогли написати рівних літер.

Поки ми чекали на лавці, я дивилася у небо, а разом з тим у паралелі, де, як я і так знала, все буде добре. Змазано, а проте фінал очевидний. Тоді хтось більш обізнаний поряд гукнув свого друга чи подругу і я «прокинулася» і глянула у небо.

З невеликого темного силуету літака один за одним стали зʼявлятися білі точки. Він їх «висіяв» по небу один за одним, так що вони падали не надто рівною лінією. Тільки я зрозуміла, що точка була останньою, більше не буде, як на початку лінії біла плямка вже перетворилася у кольоровий розчерк, а за нею й інші парашути стали відкриватися.

Це було гарно і дуже цікаво. Вони спускалися плавними зигзагами, малювали такі лінії по небу, аж поки один за одним не сіли на землю.

Раптом з тим мені на плече лягла рука, а у мене все всередині аж перегорнулося від несподіванки. Таке я могла б передбачати, якби це були знайомі умови. Та дропзона і все з нею повʼязане у паралелях була змазаною, лиш батьки з телефоном, який знімав мене на відео, я бачила чітко.

Виявилося, що по мене прийшов мій тандем майстер Андрій і ми з ним пішли підбирати комбінезон. Коли я натягнула його поверх одягу, Андрій повів мене назад на вулицю і став одягати систему, яка чимось нагадувала страховку з канатних парків чи скелелазіння. Тільки ще з «підтяжками», які також зʼєднувалися на грудях.

— Ти така спокійна, — сказав він, поки підтягував усі ремені, щоб система надійно на мені сиділа.

— А треба боятися? — я усміхнулася.

— Та ні, я ж з тобою буду стрибати, — він теж усміхнувся. — Зазвичай у дівчат багато запитань і хвилюються сильно, то просто дивно. 

— Ви ж розкажете усе потрібне, чого раніше розпитувати?

— Мудра думка, — Андрій перевірив наскільки затягнуті ще кілька ременів на мені й тоді відійшов. — Гаразд, слухай, як все буде.