5.2

Якою ж була здивованою я, коли на день народження у кінці травня батьки з подругою презентували мені сертифікат на стрибок з парашутом! Бо початково у паралелях був інший варіант, але коли я почала заглядати після нашої розмови з Ірою вони мені вже дарували цей сертифікат. 

У половині, довелося ще підштовхнути випадковою фразою батьків, щоб гарантовано його отримати. Раніше формувати бажаний подарунок від мене вимагало більше зусиль, а тут Іра сама з радістю вчепилася у цей варіант і мені навіть нічого робити не було потрібно.

Та насправді мені було не до цього. Я не могла пропустити шанс отримати бажане на день народження, тому витрачала трохи зайвого часу на ці паралелі, але одразу після дня народження закинула сертифікат у тумбу до кращих часів. Зайнятися і так було чим.

Через курсові, роботу та іншу фігню у мене фактично не було часу шукати роботу на літо. Стажування, але нормальний фултайм. Я знала, що маю це робити, що потрібно починати раніше. Та коли ввечері я валилася з ніг, а ще треба було дивитися паралелі, щодня давала собі відтермінування й обіцяла зайнятися цим завтра. Принаймні почати, написати резюме.

Резюме я написала аж перед захистом курсової, бо тягнути далі не було куди. Розсилала, поки чекала свою чергу, адже як усе пройде і які питання мені ставитимуть я знала з паралелей. Це я в них добре подивилася, а от яке майбутнє чекає мене у різних компаніях не встигала. Тому відправляла, а розібратися вирішила пізніше.

Розбиратися і вертіти носом часу особливо не було. Коли після двох тижнів і кількох співбесід мене запросили на стажування помічницею івентщика в агенції, я тут же погодилася. Бо з кожним днем часу літніх канікул ставало все менше, а отже і моя привабливість як співробітниці також зменшувалася.

Я і так вигравала лиш тим, що мала шалений досвід як для студентки й майстерно проходила тести й співбесіди завдяки передбаченню. Хоча дивитися паралелі й доводилося буквально на місці, бо поки я не була навіть знайомою з ейчарами точно передбачити їхні питання і реакції не могла. Та на пів години розмови, де взяти секунду, щоб подумати, було нормальним, я могла продивлятися майбутнє у реальному часі.

Нова робота, знайомства, проєкти, завдання зовсім не як в університеті вимагали багато зусиль. І це було навіть більше за фултайм, бо я ж бачила, що така поведінка буде подобатися. І бо спочатку я відчувала велику провину, що щось робила повільно, не вміла. Хотіла і сама це так компенсувати. І бо це івенти. Якщо післязавтра корпоративна гра, ти маєш закінчити підготовку до неї, а не робочий день.

Крім того, дизайн я також не закинула. Бо не можна ж взяти канікули, це не університет. У маминої подруги була робота і її потрібно було робити й влітку також. Якщо б я пішла, вона б знайшла когось нового. А мати цю роботу на навчальний рік я хотіла. Добре, що більшу частину можна було переносити на вихідні, а серед тижня я робила лиш термінове.

Коли я нарешті призвичаїлася до нового графіку, пройшла адаптація і зʼявився вільний час, я картала себе, звісно. Бо можна було знайти щось краще. Бо треба було не лінуватися, а робити це. Бо тоді я обрала поспати, а зараз могла б мати більш перспективне місце, з кращими умовами. Бо я мала це передбачити, а не жаліти себе, бо втомлена. 

А так виходило що єдина перевага, яку я отримала від свого дару, це назвала найбільшу прийнятну для них зарплату. Але в іншому місці це могли бути інші цифри… я знала, що якби я доклала достатньо зусиль, навіть як студентка на літо я могла знайти кращі умови. Бо досвід у мене справді нічогенький. І дар би допоміг. А я ним не скористалася.

Хоча загалом я на роботу не скаржилася, це було цікавим. І цінним, особливо як для першої «справжньої» роботи. Просто не найкращим можливим, саме цей втрачений шанс мене турбував. Я не можу дозволяти собі втрачати щось. Навіть дрібниці можуть привести у зовсім різні варіанти майбутнього, я це знала краще за будь-кого.

Спочатку я відкладала запис на стрибок, бо мала призвичаїтися до роботи. Потім — бо після кількох дрібних вебінарів і зустрічей ми робили корпоративну гру, а це вимагало до біса зусиль. І часу на перегляд паралелей, щоб все пройшло ідеально. Тоді я вирішила провести вихідні вдома, видихнути, побути з батьками. Потім з Ірою…

Усі можливі варіанти відмазок знаходилися кожного тижня. Адже час є, сертифікат діє пів року, куди поспішати? Чому саме зараз? Зараз у мене є інші справи, он про майбутнє подумати й постраждати знову, бо я не знаю, бути івентщицею, дизайнеркою чи шукати щось інше. А потім прийшов проєкт студентського хакатону, а оскільки я чудово справлялася, мені дали більше відповідальності. І паралелі стали займати ще більше часу.

Врешті час у мене був. Ми гуляли з Ірою та інколи іншими, двічі з батьками їздили у невеликі подорожі на Бузький каньйон та у Софіївський парк, а ще я подивилася не менш як пʼять фільмів.

Мені здавалося, я сама відкладала це. Це був підсвідомий страх. Думка, що я знову втрачу контроль над майбутнім, що я не розумію, що буде відбуватися, що я відчую настільки яскраві емоції, одночасно захоплювала і лякала.

Врешті, коли й це відкладати було вже нікуди, бо ж скоро початок навчального року, я набрала вказаний на сертифікаті номер. Серце чомусь почало битися швидше, хоча я і стояла на твердій підлозі у своїй кімнаті. Навіть ходити туди-сюди почала, але хвилювання не пройшло.

Час між гудками був якимось розтягнутим, а я, не зізнаючися собі, навіть захотіла, щоб ніхто не взяв трубку. Та тоді мені відповіла приязна дівчина, якій я продиктувала номер сертифіката і сказала імʼя.

— На ці вихідні хочете? — запитала вона.

Я завмерла на мить і за неї встигла полаятися на себе, що можна було перед дзвінком подумати над тим, що ж я буду відповідати. Я знову втикала такі прості речі…

За наступну мить перед очима пронеслися плани на вихідні, де крім відпочинку і можливої зустрічі з Ірою в суботу ввечері нічого не було. Та думка, що стрибок може бути вже за кілька днів, мене занепокоїла і змусила спітніти долоні.