Глава 5. Не втрачати шансів

— Вікуль, чувак справді крутий, — вмовляв мене Сашко, — нам пощастило, що Маша з ним домовилася.

— Може Маша тоді й організує все? — дозволила я собі побурчати, хоча Маша не івентщиця.

— Вікуль, ну рятуй, будь ласка. Більше нема кому.

А то я не знаю! Як і те, що я погоджуся, хоча у мене у планах на цей тиждень не було займатися ще одним тренінгом. І що він знає, що я погоджуся. Тільки тому і дозволила собі побурчати, бо ми обоє розуміємо — це лиш для годиться.

— Добре, — сказала єдине, що голова бізнес-клубу від мене очікував у цій ситуації.

— Ти — найкраща! — Сашко радісно мене обійняв і чмокнув у щоку. — Твої подвиги не будуть забуті!

— Та все, закінчуй, зрозуміла, — засміялася я. — Але Сашку, нам потрібно більше людей.

Хлопець відсторонився і серйозно глянув на мене.

— Навіщо?

— Бо ти сам сказав, що немає кому цим займатися. А якби я хворіла, наприклад?

То я б все одно організувала що завгодно з дому. Бо не можу підвести, якщо на мене розраховують. Але чомусь вчора, все ще під враженням від стрибка, я подумала, що було б добре інколи мати можливість «відключитися». 

Життя у мене не промайнуло перед очима і сенс та свій шлях у ньому я не знайшла, але проти тих сильних і яскравих емоцій деякі проблеми стали здаватися не такими вже і значними. Подумаєш, Сашко трошки спантеличиться і засмутиться, що не все в організації насправді добре. Цього не хотілося, але це… можливо не настільки велика проблема, як мені здавалося.

— Було б напряжно, — погодився мій «керівник» і нахмурився, думаючи. — Це ти правильно говориш. Хворіти, звісно, не треба… Ти ж зараз нормально почуваєшся? — захвилювався він.

Насправді Сашко був непоганим керівником і про всіх в організації турбувався. Інколи навіть дивився на мене, в черговий раз невиспану через те, що переглядала вночі паралелі, і якесь прохання притримував. Я взагалі, чесно кажучи, вдень часто виглядала трохи хворобливо, бо регулярно була невиспаною, а ще емоційно «примороженою». 

— Нормально, нормально.

— Добре, — видихнув з полегшенням. — Знаєш, давай справді влаштуємо зустріч і обговоримо з усіма, кого нам потрібно на наступний рік. Денис ще випуститься, до того ж.

— На наступний рік? — з ноткою докору уточнила я.

— Вік, ну давай обʼєктивно. Як ми знайдемо когось у кінці року? Зараз навіть студ актив не такий вже й активний, у всіх курсові, сесія скоро. А осінню прийдуть фреші, буде багато охочих.

Він говорив подібне абсолютно в усіх паралелях. Бо це правда, осінню знайти допомогу буде куди легше. А шукати й вводити в курс справ — це теж робота, якою не було кому займатися зараз. Що мене не надто радувало.

Звісно, я могла б не погодитися. Але в таких паралелях у наших з Сашком відносинах зʼявлялася напруга. Він не розумів, чому раптово, за два місяці до закінчення року, мені щось стало не так. Раніше ж все було нормально. Людину ми шукали, але оскільки часу ні в кого не було, як і багатьох охочих, всі на це сердилися і легко дратувалися з будь-яких причин.

— Так, ти правий, — зітхнула я.

Зітхання — це було те, де «підкручувати» градус емоцій мені не доводилося. Скільки б разів я не бачила це в паралелях, ситуація все одно не переставала засмучувати.

Ми ще побалакали з Сашком, а тоді розбіглися на пари. І хоча думка, що ми візьмемо нових людей з осені, гріла, та два місяці до кінця року чомусь стали мені здаватися дуже темними. Треба поговорити ще з іншими…

За тиждень я розпланувала і в різні дні поговорила з усіма «своїми» організаціями. Хоча це і не були розмови, які народ сприймав з радістю, та усі погоджувалися, що більше людей не завадить. Та хто ж насправді буде проти, щоб мати більше допомоги?

Разом з тим усі приходили до висновку, що набирати й планувати треба на осінь, коли будуть фреші — першокурсники. І коли в інших студентів будуть сили й бажання щось робити після літнього відпочинку. Хоча в результаті у мене менше роботи не стало, та все ж я видихнула з полегшенням. 

До кінця року всі ніби сказилися. Кілька тижнів були важкими по студорганізаціях, бо всі потроху випадали, займаючись курсовими та іншими справами, а тому я витягала багато запланованих нами подій. На щастя, з такою динамікою ми перестали планувати нові й там активність притихла. 

Натомість наді мною нависла курсова, яку я постійно відкладала, бо було багато іншої роботи. І обовʼязки старости, бо перед сесією у багатьох зʼявилися проблеми, треба було бігати десь домовлятися з деканатом, десь з викладачами, десь заліковки підписувати-штампувати, а десь ще якісь довідки та інша фігня.

А ще справжня робота. Я пів року десь працювала з маминою подругою, яка дизайнерка. Вона мене взяла як помічницю і віддавала рутинні завдання, як от зробити картинки для соцмереж по брендбуку, позмінювати імена на бейджиках конференції чи внести правки. 

Це було не надто цікаво, хоча й не складно. А ще вона мене вчила, показувала різні інструменти та фішки, тому це було здорово. Разом з невеликою зайнятістю, година-дві на день, можливістю робити це хоч на парах, хоч вночі, а ще грошима, варіант був ідеальний для навчального року.

Та раз на квартал їй замовляли звіт для великої некомерційної організації, який потрібно було зверстати буквально за два тижні. В такі періоди моя зайнятість сильно зростала, бо ці звіти були сторінок на шістдесят-вісімдесят і роботи там справді вистачало.

Я верстала нові розділи по шаблону, підставляла дані з таблиць у гарно задизайнені нею графіки, проходилася по тексту і ставила нерозривні пробіли, якщо у кінці рядків залишалися прийменники (це незручно читається, треба всі прийменники переносити на наступний рядок) або тире переносилося на початок рядка та знову вносила правки. 

Правок нам присилали ого-го, бо через скорочені терміни матеріал для звіту давали у дизайн та коректору одночасно. І коли у нас вже був готовий дизайн, треба було вносити всі виправлення від коректора.