4.2

— Три!

Команда підштовхнула мозок. Він не думав, він почув команду і зреагував, як було потрібно. Як мені розповів інструктор. Я нахилилася корпусом вперед і одразу ж зірвалася вниз.

Інструктор проводив руками мої пʼятки, а канат перестав тягнути за пояс. Та я не відчула цього.

Я летіла вниз і широко розплющеними очима дивилася на темну воду, яка наближалася. В першу мить це навіть не було страшно, мозок все ще думав, що виконав команду і все в порядку. А тоді у мене вкотре перехопило подих, усе тіло заклякло, а я нарешті відчула і зрозуміла, що реально падаю. Мені нічого не тримає. Я ні на чому не стою. Я тупо лечу вниз.

Хвилювання, яке у мене було нагорі, і поряд не стояло з тим, що я відчула у падінні. Швидко, вже за мить кожною клітинкою тіла я відчула паніку, яскраву настільки, що заповнила усю свідомість.

А тоді все закінчилося. Канат чомусь мʼяко (а може я не відчула від адреналіну) зупинив мене, я перекинулася через голову і вже висіла на ньому. Я це зрозуміла навіть більше від зміни свого положення, а не тому, що встигла відчути. Бо падала животом донизу, а тепер висіла животом доверху, тому що канат був причеплений до пояса страховки попереду.

Мене хитало зі сторони в сторону, як величезний маятник. Вилетіла з одного боку мосту, вжух, під ним і вже вилетіла з іншого. Я розслабилася і навіть відпустила руками канат, за який спершу панічно схопилася, щоб сидіти. Тепер розкинула руки в сторони й дозволила собі так лежати та гойдатися під мостом.

Страх пройшов так само швидко, як і зʼявився у падінні. Я знову відчувала, що мене щось тримає. Надійно.

На зміну страху прийшла ейфорія, але її перекривало сильніше розчарування. І оце все? Я розумію, що міст тут зовсім невисокий, але це була всього лише мить… одна мить. Я думаю, я і злякатися могла б сильніше. Бо не встигла я злякатися, як канат мене вже тримав і страх одразу з цим пройшов. Хоча це було круто, звісно! Уф, навіть ця одна мить… щось настільки неймовірне, що неможливо описати словами.

Коли амплітуда моїх коливань туди сюди зменшилася, мені спустили трос, який я зачепила за карабін. Тоді мене почали потроху тягнути нагору. Довелося знову «сісти» й вхопитися руками за канат, щоб пильнувати наближення мосту. Вони могли мене за канат тягнути лише вгору, а відштовхуватися від підпор та усіх балок, з яких міст був складений, могла тільки я.

Коли мене підняли вже до рівня поруччя, інструктор подав руку і допоміг перелізти на міст. Чомусь у його руку я вхопилася залізною хваткою, хоча страх пройшов ще внизу. Та зараз зʼявилося його відлуння, ніби це знову могло трапитися, ніби я могла перекинутися назад. Звісно, такого не трапилося і я спокійно перелізла поруччя, де від мене відчепили канат, а тоді й трос, за який витягали.

— Ну ти й даєш! — здивувався Макс. — Така спокійна!

— Як воно? — запитала Іра, яка теж підійшла.

Я невизначено хитала головою, приходячи до тями. Тим часом виявилося, що мене вже майже роздягнули, тому я підняла по черзі обидві ноги, даючи забрати шорти страховки. Ця просто і зрозуміла дія нарешті повернула мене на тверду землю.

— Круто! — видихнула я. — Зараз сама зрозумієш.

Іра хотіла ще поговорити, та інструктори вже підняли канат з іншого боку моста і покликали її стрибати. Я підбадьорливо усміхнулася подрузі й пообіцяла усе зняти на відео.

Ми з Максом пішли за нею на іншу сторону моста, звідки стрибали. Іра піднялася сходами на платформу, а я тим часом дістала телефон і відкрила камеру. Дивилася я через екран смартфона, але коли підійшла ближче до поруччя вслід за кроками Іри по платформі, відчула, як серце знову підіймається до вух.

Інструктор почав рахувати, Іра нервувала. «Три» — й вона зірвалася вниз, а я проводила її камерою. І хоча я дивилася лиш в телефон, хвилювання знову здавило груди. Та я обіцяла подрузі відео, а тому зняла її падіння і тоді одразу побігла на іншу сторону мосту, бо її, як маятник, хитнуло туди. Іра, до речі, кричала.

Макс побіг за мною і тільки його присутність поряд заспокоювала. Хоча б якось. Руку з телефоном доводилося тримати за поруччям, вже над Дніпром, та ще й горизонтально, щоб краще було видно Іру. Від цього рука у мене ледь не тремтіла, а у телефон я вчепилася так міцно, що був би пластиковий корпус, могла б його здавити. Перед очима крутилися картинки, де я впускаю телефон і він летить вниз у Дніпро, хоча я точно знала, що це не паралелі.

Іра більше не коливалася, її почали підіймати й стало ще гірше видно, тому довелося зробити ще півкроку і стати носками аж біля поруччя. Від цього серце стиснув ірраціональний страх і я вільною рукою вчепилася у поруччя ще сильніше, ніж стискала свій телефон. І тільки коли подрузі допомогли перелізти на міст я змогла з величезним полегшенням відійти від краю і знімати її вже з «безпечної» території.

Іра ділилася емоціями, а я стояла і кліпала очима, намагаючись зрозуміти, що це таке було. Тоді подруга захотіла показати Максу щось, я прослухала що саме, внизу. Вони пішли до поруччя подивитися вниз, Іра показувала щось рукою.

Я спочатку сумнівалася, але інтерес підштовхнув підійти за ними. Цікаво, чи це повториться. А ще навіть на маленьку долю я хотіла цього, цих яскравих емоцій, якими сьогоднішній день був насичений більше, ніж місяць до того. А може й рік. Вони пʼянили.

Я повільно підійшла до друзів, а тоді також глянула вниз. І зараз це не було миттєво. Тут, нагорі, хвилювання наростало, зʼявлялося з кожним кроком, з кожним градусом, на який опускався погляд. Та як подивилася вниз, воно накопичилося і я з силою стиснула кулаки, а тоді й відійшла на крок назад. Груди одразу відпустило.

— Віко, ти чого? — помітив мою поведінку Макс.

— Страшно вниз дивитися.

— Так, мені теж трошки, — погодилася Іра. — Але це було кайфово! Правда?

— Так, — я усміхнулася, — неймовірно. Не хочеш теж спробувати?

— Я? Та ні, подивився і тепер точно думаю, що не готовий, — відмовився Макс.