Глава 4. Стрибок з мосту

— Ви все ще впевнені? — Макс з усмішкою глянув на нас.

Чим ближче ми підходили, тим повільніше йшли. Це відбувалося саме собою, ми не задумувалися і не зговорювалися. Та якщо спочатку ми дійсно впевнено і швидко летіли вниз, то на мосту обидві загальмували й рухатися почали розмірено. А тоді взагалі зупинилися метрах в пʼяти від хлопців зі страховками й плакатом, який говорив про те, що тут стрибають.

— Так! — бадьоро заявила Іра, але не зрушила з місця. — Тільки може подивимося спочатку?

Я невизначено мугикнула і стала слідкувати за дівчиною в рожевих лосинах і топі, на яку якраз одягали страховку. Інструктор доволі флегматично їй щось розповів, тоді причепив до страховки карабін з канатом і допоміг забратися на спеціальний майданчик над поруччям мосту.

Іра з Максом уважно спостерігали за дівчиною, а я зрозуміла, що моїх дивацтв вони зараз не помітять. Тому абстрагувалася від реальності й знову заглянула у паралелі. Звісно, я вже дивилася вчора, що все буде добре. Але тут, стоячи на мосту за кілька хвилин до самої події, хотіла у цьому ще раз переконатися.

Серце схвильовано тьохкало, час від часу різко стискаючися від страху майбутнього. Це було настільки незвичним, настільки суперечило моєму нормальному «притрушеному» емоційному стану та впевненості у тому, що буде відбуватися далі, що за ним перехоплювало дихання і паралізувався мозок.

Мені терміново потрібно було впевнитися у майбутньому та заспокоїтися. Лякати починав не сам стрибок, а те, що у мене є страх. Хвилювання. Ці емоції були надто яскравими проти усіх інших за день. Вони оглушували, засліплювали, ніби мені в підвалі засвітили в очі прожектором у вісім тисяч люменів, а поїзд різко загальмував і скрипів о колії прямо над вухами.

Паралелі все ще були розмитими. Чіткіше зʼявилося, як на мене одягають страховку, як вона на мені виглядає, як відчувається. Як мені за руку допомагають забратися на платформу для стрибка. Та сам стрибок — заблюрений. Тільки ще сильніший спалах емоцій. А забираюся назад я, здається, відносно спокійна і навіть з усмішкою.

Не скажу, що після побаченого у майбутньому хвилювання пропало. Навіть не впевнена, що воно стало меншим. Та я вже і сама не могла відступити, я вже сама прикипіла очима до вивіски про стрибки, не в змозі повернутися до неї спиною. Ми зробимо це. 

Серце гупала швидко й у вухах, та чорт, це відчуття почало пʼянити мене. Настільки чисте, настільки яскраве. Хотілося одночасно швидше стрибнути, бо витримувати це було непросто, й розтягнути його на довше, щоб відсмакувати повною мірою. Цікаво, яке воно буде від стрибка?

— Ідемо? — тихо запитала Іра.

— Так. — впевнено заявила я. — Хочеш бути першою?

— А може ти?

— Без проблем!

Я усміхнулася і швидким кроком пішла до хлопців у страховках. Від хвилювання хотілося зупинитися, але адреналін, який воно дарувало крові, навпаки підганяв.

Інструктор нам усміхнувся і заявив, що знав, що ми підійдемо. Певно, на таких як ми вже надивився, легко впізнавав поведінку. Як ми заплатили по сто гривень, бо знижка пʼятдесят відсотків для студентів, він так само легко вгадав, що першою буду я. 

Поки одягав на мене «шорти» страховки, інструктор розповідав, що потрібно всього-на-всього стати на край і нахилитися плечима вперед на рахунок «три», тоді я рівно впаду. Потім зачепити карабін, який спустять. А ще як будуть підійматися, вже на рівні мосту, бути уважною і відштовхуватися ногами від нього, щоб не вдаритися. Ото й усіх інструкцій, навіть одягав мене довше.

Чим ближче я підходила до поруччя мосту, тим сильніше гупало серце, кожним ударом розпираючи вуха зсередини. Та відступати вже було нікуди. Інструктор одягнув мені на голову шолом, а до карабіна на поясі зачепив канат, хоча не впевнена, як було правильним назвати. Те, що не дасть мені розбитися у цьому стрибку, загалом.

Далі інструктор подав мені руку, а я, хоча і почали тремтіти кінчики пальців, вхопилася за неї й піднялася сходами на платформу. Легко уявилося, як я через незграбність зачіпаюся і падаю з неї, та залізла я без пригод.

Можливо, це і була занадто гучна назва для тієї конструкції. Насправді це був маленький квадратик міцної фанери, може пів метра на пів метра, якраз на рівні поруччя. Зроблений він був для того, щоб спокійно на нього залізти, зручно стати й стрибнути, а не перекидатися тілом через поруччя. Вони ж бо були круглими й стати на них перед стрибком також би не вийшло.

Я влізла на платформочку і вирівнялася, відчуваючи, як дрібно трясуться коліна. Думками я не боялася, я знала, що все буде в порядку. Але тіло з таким не погоджувалося, тіло змушувало мене відчувати, що я роблю щось небезпечне. Це був цікавий контраст, але часу розбиратися з ним у мене не було.

Інструктор відпустив руку, від чого я на мить заціпеніла, але тоді зробила два дрібні кроки до краю платформи. Це було до біса страшно, адже я вже фактично стояла за мостом. Хоча платформа і була надійною, та всюди навколо я бачила прірву і здавалося, що ось прямо зараз туди впаду.

Я б побачила міст, єдину міцну споруду на рівні зі мною, тільки якщо обернулася. Але кожен рух на цій платформі лякав, наче навіть від помаху пальця я втрачу рівновагу і впаду, тому я б не наважилася це зробити. Навіть враховуючи, що я твердо стояла на двох ногах і аж ніяк не могла впасти випадково.

Канат тягнув донизу. Він не здавався дуже товстим, але якщо оцінити, що його вистачало аж на пʼятнадцять-двадцять метрів вниз, то важила ця штуковина достатньо. Я чітко відчувала, як він тягне мене за карабін на поясі. І хоча, знову таки, його ваги було недостатньо, щоб перекинути мене з платформи, ця вага на поясі нервувала.

Інструктор не дав мені довго думати. Я відчула, як обхопив кросівки біля пʼят руками. Навіщо вони це робили я так і не зрозуміла, але бачила, що так «проводжають» стрибунів. Може переконувалися, що ногами за платформу не зачепляться чи що?