3.2

Так і вийшло, що у мене був якийсь маленький досвід в дизайні й в івентах. А в університеті я хапалася за усі можливості. На фрешфесті зібрала візитки усіх студентських організацій і всім лишала контакти, що я хочу приєднатися. І у дві тоді пробилася, якраз за різними напрямками.

Ми влаштовували перегляди фільмів у кіноклубі, а в другій навчали соціального підприємництва: лекторів шукали, самі події організовували. 

У мене непогано виходило те й інше. На івентах я передбачала, що може піти не так, для цього довго дивилася майбутнє. І в паралелях бачила, що хлопець може забути зарядку до компа. То нагадувала йому про це. А в іншій — що проєктор буде далеко від розетки. То казала подовжувач взяти. І тому подібне.

А як дизайнерка я передбачала, що скаже замовник. Після кількох разів, як інші члени організації покоментували мої дизайни, я вже розуміла, кому і що сподобається. Тому могла одразу і фото підібрати ідеальне, і написи зробити де треба, і кольори в тему. Всі мої дизайни стали приймати без правок, бо всі їхні правки у мене наперед в голові пролунали і я їх вже внесла.

Та якщо в перший рік все було більш менш, то у другий пішло шкереберть. Мене вже добре знали всі активні студенти. Як хтось шукав івентщика або дизайнера, мене рекомендували їм. А тому й організацій, в яких я щось робила, стало більше, ніж дві. Мене кудись кликали, а я не могла відмовити. Я ж знала, що ця відповідь їх засмутить. Або розчарує. А це все не було в моїх планах. Та і досвіду для резюме чим більше, тим краще.

А в тих організаціях, де я вже була, на мені чомусь опинялося все більше і більше обовʼязків. Вони знали, що на мене можна розраховувати, що я відповідальна. І що я не відмовлю. Тому непомітно для мене все більше часу стали займати студентські двіжухи.

Та якби ж доводилося робити лише те, на що я погодилася! Ні ж бо. Виявилося, не всі роблять те, що взяли на себе. А якщо я дивилася у паралель і бачила, що щось не буде зроблено, то що мені лишалося? Я ж не могла допустити, щоб з нашою подією щось пішло не так! Тому доводилося доробляти за іншими їхню роботу. 

Таке мене бісило найбільше, але що можна було зробити? Ніхто не любить, коли йому вказують на якісь недосконалості. Я не бачила жодної паралелі, де така розмова приносила б щось хороше у наші стосунки. Вони у будь-якому випадку псувалися. А події у будь-якому випадку треба було витягувати мені, бо я не бачила, щоб ці розмови й в роботі допомогли.

До всього, я ще була старостою. З моїм даром потоваришувати з усіма і зрозуміти, які слова сказати на «виборах», було не важко. Та то вже не так багато часу займало.

Все разом накладалося і мотало мені нерви, звісно. Я втомлювалася. А ще вночі недосипала, бо дивилася паралелі. Але компенсувала це лекціями, на яких знала, що мене не запитають. Могла там і поспати, і зробити свої справи.

Та найбільше на мене тиснуло те, що я не могла обрати, чим займатися далі, після бакалаврату. Я пробувала туди заглядати, але все було дуже розмито. І дуже багато варіантів. 

Поки я розбирала дві гілки, що я буду івентщицею або дизайнеркою. Там і там було багато варіантів і точок розгалуження гілок. Що я переїду в інше місто. Або країну. Що я буду фрілансеркою. Або в агентстві. Або в компанії. Або матиму власний бізнес. Це все з усіма варіаціями ще спробуй продивися! 

Це дуже важко. Я стільки навіть в голові не могла тримати, тому виписувала собі в компʼютері можливі гілки й приблизно — що я там бачила. Дійсно доволі загально, тільки якісь проблиски, плями. Можливі проблеми й можливі успіхи, бо деталі стількох варіантів майбутнього подивитися було неможливим.

А до цих двох гілок я ж випадково прийшла. Може вони взагалі не найкращі? Може краще щось ще вивчити, піти на якісь професійні курси. Може на магістратуру вступити на якийсь інший предмет. 

Я не знала відповідей і думки про це мене просто вбивали. Я не могла визначитися. Бачила перед собою паралелі, як вони множаться і множаться, і відчувала паніку від того, що мені доведеться обирати, а я зовсім не знала, яка ж найкраща. Надто багато альтернатив.

А визначатися потрібно було найближчим часом. Не можна все робити в останню хвилину. Це так не працює, що сьогодні я вирішила, а завтра отримала. Тому вирішити треба раніше і будувати собі цю альтернативу майбутнього, щоб саме ця гілка стала реальною. 

Мені потрібно було терміново оцінити усі альтернативи й обрати найкращу. Я не могла ж просто заплющити на це очі! Бо потім я буду шкодувати, що не подумала, зробила неправильний вибір. А спробуй цей правильний вибір знайди серед усіх паралелей!

Іра колись жартувала, що все від того, що у мене немає хлопця. Що тоді він займе частину моїх думок і допоможе простіше дивитися на життя. Але з хлопцями все теж було складно. 

Якось ще у школі, класі у восьмому, хлопчина, який мені подобався, зробив мені боляче. Нічого насправді серйозного, просто невдалий жарт. Хоча не розумію, з чого там можна було сміятися і чому йому це було смішно… та не суть. Вік був такий, що я сприйняла доволі близько, хоча зараз би, мабуть, не звернула уваги. 

Відтоді я стала обережніше ставитися до хлопців. Коли мені хтось подобався, я заглядала у паралелі, перевіряла його. І з кожним, рано чи пізно, я бачила у майбутньому, що він мені зробить боляче. Сильно чи не дуже, але яка різниця? Мені такі не потрібні. 

Я хотіла такого хлопця, щоб з ним була щасливою. Не хотіла починати зустрічатися, знаючи, що він мені зробить погано. А тому, хоча мені хтось і міг подобатися, я не давала почуттям розростатися. Мені й так складно живеться, щоб дозволяти ще хлопцям додавати мені у майбутньому неприємностей. 

Треба ж, щоб дар хоча б трохи мене від неприємностей оберігав, а то тільки нерви поки мотає! Гаразд, я перебільшувала. Мати передбачення — це класно. Але неможливість при цьому передбачити собі класне життя мене просто добивала! Як можна мати такі можливості й при цьому мучитися такими питаннями? Що за нездарою треба бути, щоб потрапити у таку ситуацію?