Глава 3. Здібна нездара

Ранок мені запамʼятався вихором подій, та я була до того готовою. Приготувала сніданок, швидко поїла і поки мама доїдала писала список покупок, збігала на пошту за татовою посилкою, поки вони збиралися, а тоді ми поїхали в магазин. Дорогою я дізнавалася про усе необхідне для бабусі, тоді носилася в торговому центрі між полицями й магазинами, потім допомагала все занести бабусі й ще їй трохи… з основного.

Врешті я перехопила дорогою якусь шаурму і встигла зжувати її поки батьки підвезли мене до центру. І хоча Макс з Ірою вже чекали, та зовсім трохи й на мене не образилися.

У Маріїнці, як завжди навесні, було гарно. Друзі весело щебетали, я підтримувала вже відому мені розмову і дала собі трохи видихнути. Спокій, нарешті. Заплющила очі, вдихнула повні груди повітря й усміхнулася.

Умиротворення перервав голосний сміх Іри, а я подумки видала собі стусана. Віко, чорт, не забувай, що ти береш участь у цій розмові! Хай і знаєш її. Вони то не знають, що ти знаєш і вже спілкувалася вчора з ними про це. Ніхто не любить, коли його не слухають.

Я швиденько пірнула у реальність і видавила фальшиву усмішку. Втім, коли далі занурилася в розмову, навіть десять разів чуті вчора жарти Макса почали викликати усмішку. Щось відчувається лише коли ти в моменті, а не витаєш деінде. Проте «градус» своїх емоцій я підкручувала і видавала назовні бурхливішу реакцію, згадуючи, що вчора це дійсно було дуже смішним. 

Так і гуляли й, врешті, я дійсно могла трошки відпочити. Йти готовим сценарієм не важко, якщо нічого всередині не противиться цьому.

— Ой, там же стрибають! — вигукнула Іра, помітивши внизу пішохідний міст. — А ми тільки говорили про це нещодавно!

— Про що? — не зрозумів Макс.

— Та ця, як його, — Іра махнула рукою вниз на міст, бо не могла згадати слово. — Банджі-джампінг, от!

— Стрибки з мосту? — уточнив він. — Ви хотіли стрибнути?

— Не хотіли, — я усміхнулася. — Просто говорили про це.

При світлі дня ідея стрибнути вже не виглядала привабливою. Мене почало непокоїти, що насправді я не знаю, що буде там відбуватися. Йти розмитим сценарієм — це не так просто. Не люблю такого.

Чорт, і чому я вчора не придумала, як все ж таки розрулити це все? Я розумію, що я була втомленою, бо ми не виспалися і взагалі перепили, але все ж таки! Віко, блін, ну можна ж було здогадатися, що так воно і буде. Ти ж знаєш себе, ну камон. Можна було трошки пожертвувати сном і все ж знайти варіант… як можна мати дар передбачення й опинятися у ситуаціях, у яких не хочеш? Через лінь, блін! Треба було всього лише трошки більше подумати.

— Як це не хотіли! — вигукнула Іра. — Це ж круто!

— Ти ж хотіла туди, де високо, гарно і все таке, — нагадала я.

Ех, наївна спроба. І я ж сама про це знала.

— Та туди їхати треба, час шукати, а тут буквально само проситься, — заперечила подруга. — Ходімо, будемо тестувати теорію!

— Яку? — запитав Макс.

— Що стрибки з мосту не шкодять здоровʼю, — буркнула я.

— Ой, не нуди, — Іра широко усміхнулася і взяла мене під руку. — Я памʼятаю, що ти вчора казала, що це цікаво. Давай, буде ж круто! А раптом допоможе?

— З чим? — знову уточнив Макс.

— Сенс життя знайти, — заявила подруга. — Все життя перед очима промайне і все таке. Хочеш спробувати?

— Я не знаю…

— Боїшся? — блиснула подруга усмішкою.

— Є таке, — чесно визнав Макс, — але якщо хочете, ходімо. На місці подивимося. А вам хіба не страшно?

— Страшно, звісно, — заспокоїла я його. — Ненормально було б, якби було не страшно.

— Але все одно хочете?

— Навпаки, саме тому і хочу, — пояснила Іра. — Відчути це, це має бути… незабутньо. Але страшно, Віко, тому ти ж зробиш це зі мною?

Ох. От саме через таке я вже не могла не зробити. Бо Іра завжди мене підтримувала, я маю підтримати її. Я бачила, як подруга вже загорілася ідеєю. Вона була налаштована серйозно й не стрибнути сьогодні вже не могла, це залишило б поганий осад. І я знала, що вона думала, що це їй допоможе.

— Ну-бо, Віко! Це допоможе відволіктися від усього. Спалах чогось нового.

От воно. Точно. Після цієї її фрази у паралелі я і подумала, що можна спробувати. І ще вчора бачила, як Іра цим загориться. І можна було б знайти інший варіант, так. Але ти вже погодилася на цей, тому сама винна. Ти знала й обрала цю паралель, так що нічого тепер шукати інші варіанти. Тепер ти вже не можеш розчарувати Іру.

Та і я справді задовбалася. З усім. З університетом, роботою, студентськими організаціями, курсовою, майбутнім… 

Ще в школі я почала заглядати далі у майбутнє, щоб зрозуміти, що мені робити після. Як не дивно, я не бачила, що університет це настільки поворотний момент. В плані спеціальності. Виглядало так, що на яку б спеціальність я не пішла, не дуже імовірно, що я буду працювати за нею. 

Це, звісно, були доволі загальні накидки майбутнього, просто напрямки. Бо в деталях так далеко я не могла дивитися, там багато варіантів. Але виглядало так, що сама спеціальність не грає великої ролі. А от що я буду робити під час навчання — набагато більше.

Тому я вступила в Могилянку на психологію. В Могилу, бо багато читала про університети й в паралелях виглядало так, що саме тут у мене буде найбільше можливостей різнобічного розвитку. І предмети можна обирати, і студентські організації дуже сильні, і міжнародна співпраця, і взагалі один з найкращих університетів. Але найбільше саме за студентські організації.

А на психологію, бо це молодий факультет і туди було не важко. І програма навчальна не надто складна. І ще я думала, що, можливо, це допоможе мені ще розвинути дар передбачення. 

Можливо, так і було. Я росла і кожного року ставало все легше дивитися у майбутнє, тому я не впевнена, що це грало роль. Але думаю, що частково навчання допомогло. Деякі розділи, як от психологічні типи особистості чи вікова психологія. Конфліктологія трошки.