2.2

Звісно, у критичних ситуаціях, як от сьогоднішній день без плану, я встигала пронестися принаймні основними паралелями на наступні пів хвилини, щоб обрати, що робити чи казати. Бо якщо дивитися більше, буде надто очевидно, що я підвисла зі скляними очима. Не дуже нормальна поведінка.

При такому розкладі я могла обирати фрази, яких від мене хотіли інші. Але часто в результаті це приводило не туди, куди б мені хотілося. Все ж заглядати у майбутнє треба більше, ніж на пів хвилини. Тому я робила це ввечері, коли мала час і коли ніхто не міг мене потурбувати.

Крім вечорів, я регулярно заглядала у паралелі на більш далеке майбутнє, як от кілька місяців чи років. Зазвичай коли мала час у транспорті (втикаючи навушники, щоб усі розуміли, що я трохи не тут), коли плавала у басейні двічі на тиждень чи якщо вирішила приділити годинку і серйозно подумати. 

Та з довгою перспективою у мене ще погано виходило. Може не настільки я здібностями навчилася користуватися, а може, бо передбачити щось таке далеке, коли кожного дня паралелі все більше і більше розгалужуються, дійсно вкрай важко. Але у мене була карта основних варіантів, які я продивлялася і записувала.

Гаразд, що на завтра. Неділя. Паралелі замиготіли перед очима і я повністю занурилася туди, відключаючися від зовнішнього світу. Зіниці швидко рухалися, як у швидкій фазі сну, коли людина бачить сновидіння. Голова на подушці ледь помітно моталася в сторони, я хмурилася чи усміхалася в такт паралелям, інколи сіпалися кутики вуст.

Ще кілька років тому у мене були проблеми з тим, що тіло також рухалося. Я могла махнути рукою і боляче вдаритися о стіну, наприклад. Адже для мозку все було ніби справжнім, він віддавав команди тілу. У сновидіннях від такого рятував сонний параліч, але таке еволюційне досягнення, на жаль, не працювало, коли я дивилася паралелі.

Тоді я прочитала про обтяжені ковдри та вмовила батьків мені таку купити, хоча вони й не розуміли, навіщо мені ковдра вагою десять кілограмів. Під такими часто сплять гіперактивні дітки, а дітям з аутизмом і вдень можуть класти їх на коліна, обтяжувати (там не про десять кілограмів мова, звісно, це у мене доросла). Це добре діє на рецептори й трохи заспокоює. 

Мене це також заспокоювало. А ще десять кілограмів заважали різко рухатися. З рухами загалом проблем не було, бо це здається, що вага велика. Вона розподіляється по усьому тілу і ще і по ліжку збоку, де ковдра теж лежить, тому десять кілограмів не настільки відчутні. Але різко рукою вже не махнеш, це так. Тому ковдра, а ще вправи на усвідомлення і відчуття тіла, допомогли мені розвʼязати проблему.

Треба було батькам сьогодні сказати, що я завтра йду з Ірою і Максом гуляти. Чорт, чому я про це не подумала. Мама завтра попросить допомоги, я не можу не погодитися. Іра буде зла, якщо я сильно запізнюся. Так, блін, які у мене є варіанти… 

Так, сюди ні. Сюди? Ні. Далі. Це ні. Ммм, треба раніше дивитися, мабуть. Ще до прохання. Щоб у мами настрій був гарний одразу. І бути зібраною одразу. Свої справи значить відкладемо, після прогулянки їх зроблю. Погано, звісно… ну нічого, ніч довга, якщо що, все встигну. А з ними усіма треба, щоб все гарно пройшло.

Як виплутатися із ситуації я врешті зрозуміла, треба буде все швидко завтра робити й не тупити тільки. І бути сонечком, щоб мама погодилася зробити крюк і підвезти мене на машині дорогою назад. Що ж, немає нічого неможливого.

Далі я прокручувала в голові вже прогулянку з однокласником і кілька разів навіть ковдру доводилося закусувати, щоб не сміятися занадто голосно. Макс у нас хлопець веселий, це правда, але вже ніч, не можна батьків розбудити.

Чорт, знову! Я навіть на живіт перевернулася, щоб, якщо що, сміятися у подушку. Треба ці емоції запамʼятати, якщо я завтра не буду сміятися з «повторення» цих жартів, буде не гарно. А чула я їх вже за сьогодні разів по пʼять мінімум. Бо проглядала інші паралелі, а там він теж так жартував. Хоча інколи казав і щось альтернативне новеньке, так що я знову сміялася. 

Заспокоїлася доволі не скоро, бо й не дуже хотіла. Завтра я не буду так щиро сміятися, бо ж вдруге чути жарт не настільки смішно. А тому зараз емоціями аж насолоджувалася, хоча і намагалася реагувати тихо.

Врешті я заглибилася далі й тоді від здивування навіть на ліктях підвелася. Іра що серйозно буде це пропонувати? Я думала, ми цю тему вже обійшли й забули… та вона побачить зверху Маріїнки, як на пішохідному мосту стрибають з мотузкою. Ой, Ірко, блін, я не піду… Чи піду, хм. А як це взагалі буде?

Момент зі стрибком був доволі розмитим, я могла передбачити лише що це будуть емоції страху та щось яскраве водночас. Але все було змазано, не проявлено. Дійсно, у мене схожого досвіду ще не було, щоб звідкись брати матеріал для передбачення… 

Втім, у жодній з паралелей, хоча момент стрибка і був змазаним, нічого поганого не відбувалося. Це я могла передбачити, бо, мабуть, у підсвідомості відклалося, як інші падають і підіймаються. По пішохідці на Труханів ми ходили на фізру вже два роки й стрибунів регулярно бачили.

Я серйозно задумалася, чи хотіла б я спробувати стрибнути з мосту. Фраза Насті не звучала реалістично, та я, чесно кажучи, здорово задовбалася. У видіннях в Іри горіли очі, а це теж було добре. Я рада зробити подрузі приємне. 

Врешті, хоча я сама і не до кінця розуміла, як це буде і чи мені сподобається, та видіння обіцяли вир емоцій. І чомусь я була впевненою, що вони не будуть вдень «притрушеними», як решта. Навряд чи тіло погодиться, що я вже вчора у голові бачила, як стрибаю з мосту, а тому не варто на це бурхливо реагувати…

Я ще покрутилася, як у ліжку, так і у варіантах майбутнього, та врешті вирішила залишити все як є. Я втомилася. Іра у дуже багатьох паралелях бачила міст і тягнула нас туди, а у мене не було аж такого категоричного небажання, щоб шукати варіант, де ми на міст не підемо. Хай буде. 

А коли прийдемо, то відмовитися у мене вже не вийде, щоб не псувати стосунки з нею. Іра ж для мене старається, вона не зрозуміє. Тобто може зрозуміти, я можу зараз попідбирати фрази, де поясню і все ок, вона сама стрибне. Вона ж у мене хороша, насправді. Але ну його. Це стільки зараз паритися треба, а мені ж вставати рано, щоб усюди встигнути…