Глава 2. Паралелі

Я побажала батькам доброї ночі, з полегшенням пішла до себе у кімнату і бухнулася на ліжко. Нарешті цей день закінчується!

Через те, що ми вчора напилися в Іри, я ввечері не дивилася паралелі на цей день. А жити день, де я не знаю, що буде відбуватися і що мені казати, це просто жах! Ненавиджу таке. Все, завʼязую пити, бо один вечір не коштує моїх страждань весь наступний день!

Голова просто розколювалася. Це від того, що я цілий день намагалася мислити вдвічі швидше і встигати подивитися варіанти майбутнього й підібрати відповідні фрази й дії. Так, щоб інші не помічали, що я чомусь загальмована… 

На щастя чи ні, ми спали десь до обіду. А тоді робили бутерброди з яйцем на сніданок, але ніхто з дівчат не був говірким. Ми собі тихенько кривилися і розуміли одна одну по цих виразах обличчя, Тож там сильно напружуватися і думати про варіанти майбутнього мені не довелося.

Настю ми відправили додому першу, з Ірою ще посиділи. Добре, що вона мене добре знає. Звикла, що я можу бути не дуже говіркою. Та і я її дуже добре знаю, тож мені часто навіть не треба дивитися у паралелі, щоб розуміти, як вона на щось відреагує. Тому я ще трохи оговтувалася і кілька годин у її компанії, навіть без плану, були не настільки поганими.

Хіба написав однокласник і ми домовилися з ним зустрітися завтра погуляти. Це мене вибило з колії, бо я не знала, що це трапиться. Іра показала мені повідомлення і запитала, чи зустрінемося з ним, а мені цим ніби по голові грюкнули. Ненавиджу сюрпризи. Треба терміново придумувати відповідь, а я ж її не знаю! Як взагалі так можна жити, коли треба щосекунди думати, що сказати?

На щастя, повідомлення від однокласника було єдиним сюрпризом за день. Більше мене нічого не змушувало засмучуватися і картати себе за те, що я цього не передбачила. Далі треба було лиш встигати фрази підбирати для відповідей, що важко, але не настільки страшно. Але пити все ж завʼязую!

Я зібралася з силами й перевернулася на ліжку. Думати про серйозні речі, лежачи головою в подушку, не надто зручно. Та і потрібно залізти під обтяжену ковдру, перш ніж дивитися майбутнє.

Так, добре, що у нас на завтра… я заплющила очі, але зовсім не для того, щоб заснути. Навпаки, це були моменти, коли я, мабуть, найбільше жила за увесь день. 

Паралелі. Усі варіанти майбутнього переді мною.

Це було як надто пришвидшений фільм, який, втім, я встигала дивитися і розуміти. Адже мислимо ми швидше, ніж говоримо або діємо. Побачити й зчитати картинку у голові — на це потрібні долі секунди. Не те, що програти цю картинку у житті. 

І щоб зрозуміти фразу нам треба менше часу, ніж щоб вимовити її. Хто дивився записи лекцій на прискоренні x2 зрозуміє, про що я. Інколи мені здавалося, що можна і ще прискорити, та плеєри не давали такої можливості. Життя, на жаль, тим паче.

А от цей фільм, у якому головною героїнею була я, а сюжетом — моє майбутнє — я могла прискорювати як захочу. Завдяки тому, що мозок все сприймає швидше за реальність, я встигала перед сном пронестися своїм наступним днем кілька разів, а то і десятків разів. Оцінити варіанти розвитку подій, зрозуміти, що і кому краще сказати, помітити, що я можу щось забути й занотувати собі, щоб цього точно не трапилося. Знайти найкращий варіант для мого життя, загалом.

Складно сказати, коли це почалося. Я вже була у плюс-мінус свідомому віці. Або, принаймні, поки я була зовсім малою, то не помічала і не розуміла свою здібність. І в початковій школі я не бачила чітко. Все було розмито, на рівні відчуттів, що завтра буде хороший день. Якщо переживала сильно про контрольні чи роботи на конкурси, могла епізодами побачити ці моменти. Але не більше. 

У середній школі я стала бачити варіанти майбутнього частіше і чіткіше. Аналізувала, що має завтра трапитися, прогнозувала якісь події. Та тоді я тільки-но розбиралася зі своєю здібністю, починала вчитися її використовувати. 

Памʼятаю, коли я зрозуміла, що можу бачити не один варіант майбутнього, це було справжнім відкриттям. Можу зробити так, а можу інакше. Там мама насварить, а тут усміхнеться. Сяду попереду і зможу списати, а позаду буде вчителька ходити.

Ситуації вимальовувалися у мене в голові. І чим краще я знала людей та місця, тим бездоганніше працював мій дар передбачення. Збігалося все, аж до виразів облич та прям на кросівках. 

З незнайомими людьми й ситуаціями було набагато складніше. Я бачила їх розмитими. Знову як в дитинстві — одне передчуття, що станеться щось хороше чи погане. Силует з обличчям, яке не розрізнити, замість незнайомця. Щось падає чи грюкає у кімнаті. І лише якщо я була у тій кімнаті могла передбачити, що це відро з водою.

Саме тому я ненавиділа усе нове. Завжди, коли мені було під силу провернути все як мені зручніше, ми ходили у вже відомі кафе чи кінотеатри, а події на кшталт вечірок з безліччю незнайомців я старалася оминати.

Я швидко стала відмінницею, хоча ніколи не знала предмети бездоганно. Та я знала, що на алгебрі мене викличуть до дошки й дадуть третій приклад чотириста пʼятдесят третьої вправи. А на укрмові перед тим мене вчителька чіпати не буде, тому на укрмові можу з цим прикладом розібратися чи запитати у когось з однокласників. 

І знала, що краще сказати однокласникам, як саме їх вмовити. В голові я прокручувала варіанти діалогів, підбирала фрази, аж поки Лєрка у цьому фільмі не казала мені «так» і не починала пояснювати, як розв'язати приклад. А наступного дня у житті мені лишалося лиш йти по обраному сценарію, щоб у мене все виходило й усі зі мною дружили.

А якою я стала незамінною людиною перед днями народження! Усі знали, що потрібно порадитися зі мною і тоді ми обовʼязково придумаємо ідеальний подарунок. Я перевіряла усі ідеї в паралелях і шукала ті, де іменинники були по справжньому задоволені, де ми викликали у них найбільше емоцій, де подарунок був «саме той».

До старшої школи я вже бездоганно користувалася даром і виробила ритм, коли дивлюся паралелі на завтра перед сном. Різні варіанти пробувала, але цей працював найкраще. Адже варіантів — безліч. І щоб продивитися їх усі й обрати найкращий, потрібен час.