Глава 1. Пʼяні ідеї

— Віко, ти надто паришся про усе, — моя найкраща подруга похитала головою, але продовжувати думку не стала.

Правильно. Бо знає, що на слова типу «відпусти, не треба усе настільки оцінювати й планувати» у мене алергія. Та і вона мене розуміє, сама думає і планує. Не так, як я, звісно. Але Іра не з тих, хто буде давати пораду, якої сама не притримується.

— Та, ти все в одну лінію ставиш, ніби все однаково важливо, — заявила Настя.

Був вечір пʼятниці, якщо вам це про щось говорить. Якщо ні, то це був вечір пʼятниці дуже довгого навчально-робочого тижня наприкінці другого курсу, де робота та завдання нависли наді мною, ніби прогноз погоди став раптово невтішним, а у мене завтра фестиваль шоколаду на головній площі.

Ми з дівчатами сиділи на кухні Іриної квартири, чинно розпивали вже другу пляшку вина та обговорювали останні події. Читайте, скаржилися одна одній на життя.

Зручно мати подругу, у якої є своя квартира. Частково саме це робило Іру тією людиною, чиї друзі рано чи пізно знайомилися між собою, наливаючи найдешевше вино у товстезні грановані стакани на цій старій кухні. Двоспальне ліжко і розкладний диван в іншій кімнаті цьому також сприяли.

— Послухай, я придумала! — радісно заявила Настя. — Стрибни з мосту. Це одразу наведе порядок у житті.

Іра, яка якраз сьорбала вино, закашлялася і з різким стуком чи то впустила, чи то поставила стакан на стіл. 

Вчора ввечері, коли я передбачила цю фразу в одній з паралелей, у мене була не краща реакція. Та тепер я вже розуміла, про що Настя, а тому ситуація здавалася навіть кумедною. 

Втім, коли я зрозуміла вчора, то засміялася у подушку, а зараз емоції були «притрушеними» — кутики губ ледь поповзли в сторони, лиш натякаючи на усмішку. Та і те скоріше було навіяне загостреним сприйняттям через алкоголь і звичкою імітувати емоції, які б у мене зараз мали бути.

— Вибач, як це може навести порядок у житті? — відкашлявшися, запитала Іра.

— Та як же, — Настя підняла палець вгору, — я наче читала чи таке чула. Ти, типу, лякаєшся… наче справді помреш. Все життя перед очима і всяке таке… як то кажуть. Про що встигнеш подумати, то важливе.

Іра кліпала очима, не розуміючи, що Настя має на увазі. Може б і зрозуміла, якби була тверезіша трохи. А Настя може б і зрозуміліше висловлювалася, якби теж такою була.

— Вона про банджі-джампінг, — підказала я подрузі.

— Ааааааааа. От вічно ти все знаєш! — звично фиркнула Іра.

Знаю. Недарма я щовечора перед сном паралелі на завтра дивлюся і передбачаю, що може трапитися. Втім, не зовсім тверезий мозок не до кінця памʼятав, що я вчора обрала робити й говорити далі.

— Так, оця штука! — підтвердила Настя, радіючи, що хтось згадав непросте по п'яному слово. — Коли мотузку і стрибаєш. Стрьомно. Мабуть. Там на відео скільки летять, вуууууууууху!

— Ще б це не було стрьомно, — погодилася я.

— Але… ідея цікава, — Іра замислилася. — Все життя, кажуть, перед смертю у світлі іншому.

— Щось я не чула, щоб після банджі-джампінгу хтось кардинально змінював життя.

— Ой, не кажи, поки не спробуєш, — відмахнулася Іра. — Шкода, у нас стрибнути немає де. Оте що високо.

— А ти б хотіла? — зацікавилася Настя.

— Все в житті треба спробувати. Але хочеться повище, там де гарно. Якщо ризикувати, то зі смаком.

Я скептично глянула на Іру, в голові прокручуючи варіанти майбутнього. Ні, люба, де дуже високо ти не стрибнеш. З вином легко говорити, але страшно тобі буде. Хоча за певних умов і там зможеш, звісно… але не так легко, як оце зараз рукою махаєш, певно показуючи свої уявні подвиги.

— Тоді поїхали кудись, де високо, — надихнулася ідеєю Настя.

— Ти теж хочеш? — здивувалася я.

Настя не була людиною, якій треба було швидко дорослішати й розвʼязувати якісь проблеми. Іра, яка мала квартиру батьків замість них самих, до таких відносилася. Ще і дідусів з бабусями, за якими скоро приглядати треба буде… 

Мої проблеми з її й поруч не стояли, але чомусь я до таких людей теж відносилася. Інколи як подумаю, то і соромно стає, бо немає у мене проблем насправді. Таких проблем. Навпаки, у мене є більше, ніж у всіх інших людей… Але розібратися у житті було б все ж не зайвим.

Дівчата стали обговорювати, як це цікаво і водночас страшно спробувати банджі-джампінг, а я прикидала у голові паралелі для Насті. Ця б могла, але треба, щоб хтось поруч був, підбадьорював і дивився. І вона з тих, хто буде голосно верещати, а потім усім навколо розповідати, як же це було. 

Ще я бачила, що Настя навряд чи стрибне. Так щоб сама вирішила, зібрала компанію і поїхала стрибати. Хіба її хтось затягне. Її інтерес більше на словах, не настільки сильний, щоб штовхнути на дії. Та й в Іри теж, то так, побалакати та оцінити. А щоб зібратися і зробити, то треба набагато сильніший імпульс.

Розмовою дівчата лиш підтвердили те, що я бачила у паралелях. Треба збиратися і їхати кудись далеко, де там гарні краєвиди для стрибків. А де це не зрозуміло, то треба гуглити. А коли теж, бо навчання, побут, безліч справ. І взагалі курсові здавати скоро. А то треба планувати, а ще гроші на квитки й готелі. Може влітку про це подумаємо, так?

Я тихенько пораділа, що вони самі розпрощалися з тією думкою, бо у мене у найближчих планах ніяких поїздок не було. А я ненавиджу, коли щось йде не за планом.

— Але ти подумай, — Настя знову підняла палець догори й навіть помахала рукою, трохи загальмовано через надлишок вина в капілярах мозку. — Зрозумієш, що треба, одразу, у житті!

Цікава фраза. Я б якраз не проти…