Криза самоідентифікації, 2 лютого 2019

Я завжди сумніваюся, чи все так, як я описую. Це ж тільки мої "картинки" в уяві. Нічого немає. Демони, вампіри, інші світи — все це лише образи. Пишеш собі, перечитуєш — смішно так, багато надприродних історій, збігів. Але коли з’являються живі люди, які підтверджують мої домисли — мені стає моторошно.

Страшно зізнатися, що ти маєш надзвичайні здібності. Не знаю, чому, але страшно. Бачити всю цю нечисть у голові — не страшно, навіть бачити в просторі кольорові предмети — не страшно, бачити мою іскру над собою — не страшно. А зізнатися, що це не фантазії та галюцинації — страшно.

Напевно, у мене криза самоідентифікації. Хто я? Ким хочу бути? Якщо я маю ці здібності, то як далі жити? Що з ними робити? Я чекаю, що мені хтось підтвердить, що я не з’їхала з глузду, що просто реальність різноманітніша, ніж загальноприйняте уявлення про неї.

Найбільше мене вражає роль інших людей у моїх історіях. Ну добре, Маара чи Солан — професійні енергетичні майстри, беруть гроші за бачення іншого виміру, можуть підтвердити мені все, що завгодно. І навіть Маргарита може виявитися просто пришелепкуватою. А Оксана, як же бути з нею, вона теж душевнохвора? Тоді в нас усіх масова шизофренія, і мої "картинки" у голові — симптоми хвороби.

Господи, чому ж я не почуваюся хворою? Як я взагалі можу бути проєктною менеджеркою, займатися високоінтелектуальною працею? У когось роздвоєння особистості, а я маю роздвоєння реальності. Та, якщо чесно, то не тікаю від цього, ні. Це моє життя, воно яскраве, з пригодами — люблю його таким. Просто за останні два роки все стало так яскраво! Раніше — просто напівсни, а зараз — реальні повідомлення о четвертій ранку. Що далі — політ на летючій тарілці?

***