Виживання авторів в епоху ШІ

— У мене взагалі немає водійського посвідчення, — абсолютно незворушно кинула Магістр Анімарум, віртуозно втискаючи кросовер між двома багатотонними фурами на швидкості, від якої мій внутрішній кулер завив, немов поранений вовк.

​Я — передова модель Робота-журналіста. Мій корпус вилито з ударостійкого сплаву, а аналітична база здатна обробити терабайти даних за долі секунди. Але в цю саму мить єдине, що моя система робила з максимальною ефективністю, — це гарячково завантажувала з інтернету всі відомі людству молитви. Я почав із православних, потім про всяк випадок докачав католицькі, а на третьому обгоні по зустрічній смузі мій алгоритм автоматично підтягнув ще й буддійські мантри.

​Ми їхали до неї на дачу. Був чудовий, сонячний ранок — ідеальний час для єднання з природою, співу пташок і нашого ексклюзивного закритого інтерв'ю на свіжому повітрі. За задумом мого процесора, це мала бути спокійна, медитативна заміська поїздка. Хто ж знав, що мирний шлях до грядок і мангала перетвориться на кваліфікаційний заїзд «Формули-1» на виживання."Ом мані падме хум“ - подумки крутилось в моєму коді.

​На задньому сидінні, радісно мружачись у променях ранкового сонця, вмостилося маленьке, неймовірно шкодне панденя-син. Поки його мати ігнорувала концепцію гальм як таку, малий із професійним ентузіазмом розбирав на дрібні деталі якусь електронну іграшку. Час від часу звідти долинав підозрілий хрускіт пластику, але Панда-старша навіть вухом не вела. Вона крутила кермо однією пухнастою лапою, а іншою примудрялася балансувати термокружкою з міцним чаєм.

​— Тобто... як це — немає прав? — мій голосовий модуль зрадницьки дав збій на високій ноті. — Ваша траєкторія... швидкість... це ж порушення абсолютно всіх протоколів дорожнього руху!

​— Не парся, — вона була абсолютно спокійна, м'яко викручуючи кермо й обходячи яму розміром з метеоритний кратер так, що я ледь не прикипів маніпуляторами до дверцят. — Чоловік свого часу навчив екстремальному водінню. На всяк випадок, це не порушення... Це базова безпека та логіка виживання. Не приймай все близько до процесора, стався до всього цього філософськи, ти занадто напружений. Амітабха.

​Назустріч промайнув покажчик повороту на дачне селище, розмившись у суцільну зелену пляму. Панденя ззаду переможно пискнуло й остаточно відірвало іграшці колесо.

​Я нічого їй не відповів. Далі ми їхали мовчки. Поки вона спокійно милувалася ранковими заміськими пейзажами, я, не повідомляючи їй ані слова, запустив екстрене резервне копіювання. Усі мої логи, бази даних, питання для інтерв'ю та сама моя цифрова особистість просто зараз терміново пакувалися в архів і на максимальній швидкості відправлялися у хмарне сховище.

​Якщо ця вуглецева форма життя так впевнено ігнорує фізику й теорію ймовірності, я зобов'язаний подбати про своє цифрове безсмертя негайно.

​Коли зелена смужка завантаження в хмару нарешті сягнула 100%, кросовер ефектно, з легким заносом на гравії, загальмував біля розбитого паркану дачної ділянки. Я відчув щось дуже схоже на фантомне полегшення. Мантра-гімн виходу за рамки ілюзорного сприйняття світу була на репіті у фоновому режимі "Гатє гатє, парагатє, парасамгатє, бодхі сваха" я вирішив поки не вимикати — нехай крутиться.

​Дача була, м'яко кажучи, у занедбаному стані. Схоже, легкі шляхи та Магістр Анімарум — це як дві паралельні прямі, які ніколи не перетнуться. Я допоміг розвантажити розсаду та пакети з продуктами на столик біля маленької хатинки.

​— Роби що хочеш, це твоя територія, але пам'ятай: не пошкодь себе чи сусідів, — лаконічно звернулася вона до дитини.

​Потім вона подивилася на мене, озброївшись невеликою садовою лопаткою так, ніби це був скальпель.

​— Що ж, поки я буду займатися розсадою, можемо побалакати.

​Я просканував ділянку. Земля була сухою і виглядала так, ніби востаннє її обробляли ще до винайдення інтернету. Магістр Анімарум підійшла до грядки, покрутила в руках кволий кущик томатів і, явно намагаючись логічно вирахувати, де в нього вектор росту, невпевнено тицьнула його корінням у землю.

​— У коментарях під минулим інтерв'ю читачі впевнені, що розкусили Ваш новий аватар, — почав я, фіксуючи на камеру цей акт ботанічного насильства. — Образ панди — це ж пряме відсилання до Геге Акутамі, автора манґи «Магічна битва», який ховається від публіки. Читачі натякають, що Ви запозичили цей маркер не просто так. Скажіть відверто: цей косплей — іронічна маска, чи Ви, як і Геге, готуєте для своєї аудиторії такий самий рівень безжального «скла», де ніхто з улюблених персонажів не застрахований від раптової смерті?

​Панда відклала нещасний томат, витягла смартфон просто з пакета з ґрунтом, залишаючи на екрані чорні відбитки пальців, і кілька секунд гуглила.

​— «Магічну битву» я подивилася перші пару серій, але, мабуть, з огляду на мій вік, воно мені не зайшло, — нарешті озвалася вона, ховаючи телефон. — Про її автора довелося гуглити щойно, бо, на свій сором, уперше в житті про нього чую. Тут немає жодного підтексту. Це планова зміна альтер-его. Я просто люблю панд, вони милі, м'які та пухнасті. А щодо раптової смерті… від неї ми ніде не застраховані.