​Вечір на Ха-Декель (вул. Пальмова)

Над Акко розплавленим золотом дихає вечір,

Вдихаючи спокій у кожен прогрітий валун.

І сонце лягає повільно на стомлені плечі,

Торкаючись в серці невидимих, трепетних струн.

​Я сіла на рифи. Тут берег пористий і дикий.

Вода обіймає стопи, наче дихання хвиль.

На плесі морському розсипані сонячні бліки —

Танцюють, міняються, сяють на тисячі миль.

​На розкладному стільці, обіпершись на спинку,

Малий заворожено дивиться в вогняну даль.

І час розтягнув цю єдину, безмежну хвилинку,

Розплавивши море в гарячу, блискучу емаль.

​А сонце — гігантський, важкий і розпечений диск,

Що тоне у морі, стираючи межі землі.

Від барж величезних лишився лиш контур і блиск,

Вони — мов з конструктора складені тут кораблі.

​Це магія вживу. Трансляція вічної сили.

Мій телефон десь у сумці — сліпий і пустий.

Навіщо екран, якщо ми цю безмежність вловили,

Застигши у часі під шепіт води золотий.

Цей обрій здається безмежним і зовсім близьким,

Немов доторкнутись рукою до самої грані.

А зліва, під небом вечірнім, густим і морським,

Вже Хайфа засвічує вогники в сивім тумані.

​Хоч пів на сьому, а небо вже стрімко темніє,

Повітря втрачає свій теплий, розпечений пал.

Ми стільчик складаєм, бо вітер з узбережжя віє,

Лишаючи морю його грандіозний фінал.

Повільно бредемо піском,

Виходим на довгу алею, освітлену ніччю.

Бруківка з асфальтом лягли паралельним рядком,

І жовті ліхтарики дивляться прямо в обличчя.

Тут кінний патруль у вечірнім повільнім обході,

Малий їм усміхнено маше своєю рукою.

І вершники машуть у відповідь нам при нагоді,

Ділячись цим спокоєм, лагідністю і тишою.

Ми йдем крізь пустир, залишаючи море позаду, Кілька кроків — і ми вже удома.

Заходимо в двері. Малий засинає вмить.

А я на балкон... Там зникає буденна втома,

І море внизу у нічній таємниці спить.

​Опівночі, я знову виходжу сюди, коли тиша настала,

Крізь темряву дивлюсь на спокійну, безмежну його глибини.

І ніч заніміла, і небо над світом упало —

Так низько, що майже торкається хвиль у сні.

​Тут пальми стоять, занімілі у теплим повітрі,

Ні шелесту листя, ні подиху вітру нема.

Застигла ця мить, наче фарби на свіжій палітрі,

І я у цій тиші лишаюсь ніби сама.

​Дивлюсь на Середземне море в його спокої,

Воно віддає мені силу свою і міць.

І небо тут нижче, і зорі майже над головою,

Дозволять мені розібратись в собі...

​Я думаю тут про життя, про шляхи і про втечі,

Про все, що лишилось, і все, що чекає вгорі.

А море шепоче... і тиснуть на втомлені плечі

Ці низькі, рідні й чужі, але світлі нічні ліхтарі.

Вересень 2023 рік