Розділ 3. Чистий інтелектуальний абсурд

Дивлюся на обкладинку своєї книги — ідеальна картинка. Щаслива жінка у вишиванці, поле маків, затишок і спокій. Таке фото хоч зараз на білборд як рекламу «еталонного сімейного щастя». Але я дивлюся на нього і відчуваю роздратування. Бо ця жінка на фото — не я. Це роль, яку я вивчила напам'ять.

​Я знайшла свої старі фото. Десять років тому я носила чорну сукню, мала жорстку поставу і прямий погляд. Тоді я точно знала, хто я, і мій вигляд про це кричав. А потім я загралася в ролі: мати, дружина, «берегиня» — я так старанно будувала цей зручний для всіх фасад, що втратила себе.

​Я вкотре розбирала шафу з одягом та міркувала... Мені здається, що поняття добра і зла максимально відносні. Це як кут зору: правда завжди в очах того, хто спостерігає. Якщо людина робить щось, що мені вигідно або допомагає — для мене це добро. Якщо вона просто йде своїм шляхом і не чіпає мене — вона нейтральна. А «злом» ми називаємо лише тих, хто конкретно нам завдає шкоди або заважає жити. Тому ніякого об’єктивного добра не існує, є лише наше особисте сприйняття ситуації в конкретний момент.

​Я не спираюся на догми моралі чи релігії. Для мене питання скоріше в тому, що каже здоровий глузд: «Мені це вигідно чи це руйнує мій ресурс?».

​Поки всі захоплюються «правильними» героями, я бачу в них найбільшу загрозу. І я зараз не про троп «героя мимоволі», якого обставини змусили взяти до рук зброю. Я про ідейних героїв. Про тих, хто обрав цей шлях усвідомлено, хто живе заради вищих ідеалів, «миру у всьому світі» та абстрактного вічного добра. Саме такі люди — найстрашніші. Вони служать Ідеї, а не людині. За потреби такий герой легко пожертвує Вами заради «вищого блага», і він зрадить Вас із чистим сумлінням, бо його лояльність належить не Вам, а його моральному компасу. Вони люблять свою бездоганність більше за живих людей. Вони скоріш нарциси за типажем. І не дай Всесвіт Вам вийти за рамки їхньої норми — для них Ви миттєво станете тим самим «злом», яке потрібно знищити.

​Тим не менш, як пересічна громадянка, я рада, що існують такі фанатики, які борються за глобальний порядок. Це корисно для суспільства загалом. Але я не заздрю тим, хто опинився в особистому, ближньому колі таких людей. Бо там, де для світу вони — рятівники, для найближчих вони — джерело вічної небезпеки, адже людина для них лише статистична похибка в планах порятунку людства.

​Я продовжила розбирати шафу: Візуал — це не про моду, це про те, як світ дозволяє тобі з собою поводитися. Я роздивлялась свої шорти та в голову прийшли спогади — історія про банк та «невидимість».

​У який момент зручність перетворюється на пастку? Я зрозуміла це в еміграції. Тоді я схудла на нервовому ґрунті, звичка ходити без жодного грама косметики, коси, білі шорти, яскравий топ, спортивний рюкзак... Мені було просто «зручно», бо спека і нескінченна біганина.

​Точка кипіння сталася в банку. Ми прийшли всією родиною: я, син, мої батьки. По суті, я була кризовим менеджером всіх процесів еміграції: на мені була вся логістика, я вела переговори і тримала в руках документи на всіх. Поки мати з вітчимом допомогли занести коляску, я вже все розпланувала і готувала папери до оформлення. І тут представниця абсорбції (мабуть, вирішила, що я просто ще одна дитина в цій великій родині) каже: «Дівчинко, почекай поки з дитиною в стороні. Ми зараз мамі рахунок оформимо і поїдемо далі по інстанціях документи робити».

​Я заціпеніла. У сенсі — «мамі»? У сенсі — «почекай з дитиною»?

​Мені було 30 років. І мені довелося буквально пробиватися крізь їхнє ввічливе ігнорування, щоб до всіх дійшло: я не підліток і не чиясь старша сестра. У мене з сином окрема сім'я. Мені потрібен свій рахунок. Я — дієздатна.

​Коли показала документи, у той момент до них, звісно, дійшло. Але до мене дійшло дещо важливіше. Мій «зручний» образ спрацював занадто добре — настільки, що світ просто викреслив мене зі списку людей, які мають право голосу.

​Зараз я відкриваю шафу, бачу там гори спортивних костюмів і розумію: я знову в цій пастці. Я знову обираю «зручність», яка робить мене невидимою. Я загралася в роль, яка мене стирає. Спогади минули, і я продовжила свої роздуми.

Коли ми аналізуємо фігуру антагоніста, ми бачимо зовсім іншу механіку сили. Йому плювати на світ і суспільне схвалення. Але об'єкт у його «внутрішньому контурі» є для нього цінністю. Це не про рівне партнерство, це про жорсткий протекторат. Якщо Ви всередині — він покладе весь цей світ до Ваших ніг. Він не буде роздумувати про мораль, він просто знищить усе, що заважає.

​Цим я пояснюю і феномен попиту на певні архетипи в літературі. Справа не в «альфа-чоловіках», а в запиті на функціональну лояльність, яка не залежить від настроїв натовпу.

​Тут є критичний нюанс. Це зона суверенітету антагоніста, і правила там встановлює він. Головне — чи входить людина в цей «внутрішній контур». Бо якщо ти заявляєш про власну волю або виходиш за межі його лояльності — захисна магія зникає, і жанр книги миттєво змінюється на кримінал. Коли ми обираємо таких персонажів у текстах, ми шукаємо не «любов», а відсутність зради з боку того, хто захищає.

​Здоровий глузд підказує: стратегічно зрозуміліше бути об'єктом протекторату одного «лиходія», чиї дії прораховуються через його егоїзм, ніж бути статистичною похибкою в планах одного «героя-фанатика», який зрадить тебе заради вищої мети. 
Зрештою, вибір між героєм-протагоністом та лиходієм-антагоністом — це ілюзія, вибір без вибору. Це як спроба вгадати, який прапор швидше стане для тебе смертним вироком: червоний чи чорний. Жоден із них не гарантує безпеки, бо в обох сценаріях ти — лише додаток до чиєїсь великої ідеї або чийогось безмежного его.