Глава 8

Рікардо

Ми зустрілися біля входу до компанії, як і домовлялися. Я вирішив повести її до ресторану одного з моїх друзів. Там середземноморська кухня, думаю їй сподобається.

-Розабелла ви любите морепродукти?

-Так. Якщо бути відвертою, то обожнюю їх. До речі, куди ви мене запрошуєте?

-Ми сьогодні повечеряємо у ресторані мого друга. Розкажіть мені трохи про себе, про вашу родину, бо я не люблю їхати у тиші.

-Я навіть не знаю, що вам такого розповісти. В мене, можна сказати, звичайна сім’я, якщо не брати до уваги наші переїзди кожні два роки. Я єдина дитина у родині. Мій батько, як ви вже знаєте, працює послом Італії, а мати в мене художниця. Вона завжди хотіла навчати мистецтву дітей, але через роботу папи вона не могла спокійно працювати у якомусь одному місці, тому покинула цю ідею й просто пише картини на замовлення та для душі. Мої батьки завжди намагалися оточувати мене любов’ю, виховували мене доволі м’яко. Батьки ніколи не змушували мене робити те, чого я не хочу, вони завжди підтримували усі мої ідеї.

-Хм, а ви також творча людина, як і ваша мати? Вмієте малювати?

-Ам, взагалі ви маєте рацію. Вмію. Моя мати малює масляними фарбами, а я малюю лише простим олівцем.

-Це дуже цікаво. Я хотів би якось побачити ваші роботи. Це можливо?

-Так. Але…я соромлюся. Можливо колись ви їх побачите.

-Ну добре. Ось ми й приїхали.

Я вийшов з машини, відчинив двері для Розабелли та подав їй руку.

Зайшовши до ресторану, я побачив у Розабеллених очах здивування й задоволення від зовнішнього вигляду ресторану.

Частина столиків знаходилася на терасі, а частина у будівлі. Тематика ресторану – це звісно ж море, бо тут представлена середземноморська кухня. Скатертини на круглих столах були пастельного блакитного кольору. Посеред зала стояв величезний акваріум, у середині якого мешкали різні морські істоти. Контур акваріума світився блакитним світлом, що наділяло його якоюсь казковістю. Уніформа офіціантів була сапфірового кольору. На кожному столику знаходилася серветниця, яку прикрашали різноманітні мушлі, камінці та навіть маленькі перлини. Стіни закладу також були прикрашені, на них знаходилися картини з морською тематикою. До речі, частину цих гарних картин написав мій друг, тобто власник ресторану, а інші він придбав у відомих сучасних митців за величезні кошти.

Наш столик знаходився на терасі з якої було видно річку Тібр. Ми сіли за наш столик і почали робити замовлення.

- Будь ласка, весняну капонату з оливками і гранатом та мідії з пармезаном. – замовила Белла.

- Гарний вибір. Що будите пити синьйора? – запитав офіціант.

- Нехай це вирішить синьйор.

- Мені будь ласка принесіть свинину смажену на розмаринових шпажках та салат з руколою і креветками. Пити ми будемо червоне вино.

- Яке саме? В нас є вино «Bella» компанії «VinoRossi», вино «Breath» компанії «Lovino». – питає офіціант.

- Ми будемо вино «Bella» від компанії «VinoRossi», принесіть пляшку 2013 року, будь ласка. – відповів я

- Добре, це все?

- Так.

- Гаразд. Очікуйте ваше замовлення 15 хвилин. – промовив офіціант і залишив нас наодинці.

Ми декілька хвилин милувалися чарівним видом Риму у повній тиші, і раптом Белла почала розмову.

-Синьйор Рікардо, відверто кажучи, мені цікаво скільки вам років, бо ви виглядаєте доволі молодим, попри це, вже маєте таку велику компанію. – запитала Белла посміхаючись мені. Я не в захваті від того, як вона звертається до мене, потрібно буде це виправити.

- Хочу тобі сказати Розабелла, людей доволі часто дивує те, що я у свої 27 років вже маю власну компанію, хоча я не бачу тут нічого незвичайного. Коли мені було 20 років я вирішив, що хочу мати власну компанію котра буде займатись виготовленням та продажом вина, як на території Італії, так і за її кордонами. Закінчивши факультет менеджмент та економіка університету LUMSA, я почав шукати спонсорів для мого бізнесу й головним з них був Нік. Я звісно також мав деякі кошти для того, щоб почати власну справу. Перші три роки були доволі складними, але завдяки тому що ми з Ніком зібрали гарну команду працівників, компанія змогла пережити складні часи та стати більш могутньою. Ти вважаєш, що наша фірма вже велика, але це не так, ми тільки почали свій шлях до того, щоб нас можна було називати великою компанією. До речі, коли ми залишаємося наодинці не могла б ти називати мене просто Рік, я і так втомлююся від цих формальностей в офісі, а якщо ти ще зараз будеш так звертатися до мене, то я буду відчувати себе старим. Домовилися?

- Добре. А ти можеш звати мене Розі або Белла, так мене звуть мої друзі і ти тепер один з них. Рік, тобі ще зарано відчувати себе старим, ти лише на 7 років старший за мене. Особисто я, вважаю тебе доволі таки молодим та привабливим. До речі, ти одружений? Маєш другу половинку?

- Ні. Я не одружений і в мене нікого не має.

- Хм. Доволі цікаво, невже досі не зустрів ту єдину?

- Можливо я вже і зустрів її, але моє серце ще не готово до нових серйозних стосунків. Тиждень тому я спіймав свою наречену з водієм у власній спальні, так що тепер кохання це не те чого я потребую. – кажучи ці слова, я побачив у очах Белли спочатку здивування, а потім співчуття, і мені це не сподобалось. Я не мав на меті змусити її співчувати.

- Знаєш Рік, я думаю те що сталося таке це навіть добре, бо тепер ти зможеш знайти ту, котра буде заслуговувати на твоє кохання. Розкажи мені про свою родину, дуже цікаво дізнатися про людей, котрі змогли виростити таку гарну, ширу та успішну людину.

- Дякую, Белла за підтримку. Може ти й права. Я єдина дитина у сім’ї. Мій батько льотчик, а мати викладачка економіки у університеті  LUMSA. Звичайна родина середнього класу, але я завжди мріяв мати власну кампанію, аби забезпечувати свою родину.

П’ятнадцять хвилин минули. Нам принесли замовлення й ми почали їсти.