2. Знову все по колу

Ми одночасно схоплюємося на ноги: я – незважаючи на зламаний каблук і неприємний хрускіт у колінах, Костя – на біль в паху.

– Що ти наробив?! – верещу на Костю. Це природна реакція на нього. Навіть через чотири роки.

– Єбланова, ти хоч інколи дивись, куди преш!

– Ідіотіна! Ти ще й глухий став? Як мене можна було не почути!

– Я в навушниках був! А в тебе очі повилазили?

– Це в тебе очі повилазили! Там торт був розміром із самосвал! Зараз підеш і як хочеш, але купиш такий самий!

– Да що ти! – Костя витирає рукавом обличчя, ховає телефон з навушниками в карман спортивних штанів, з якого стирчить шматок торту. – Після того, як ти відмиєш все!

Він опиняється біля мене, хапає за руку й тягне до ліфту. Я намагаюся вирватись, але запʼясток аж звело від його пальців, ще й пакет зі шампанським бовтався по сторонах, ще й сумка постійно сповзала, крем повсюди, а ще й клятий каблук.

І чому я не замовила курʼєрську доставку до квартири!

– Зараз всі речі будеш прати!

– Відпусти, ідіотіна! Боляче!

– А ти не висмикуйся!

Двері ліфта відчинилися. Костя запхнув мене всередину і натиснув на девʼятий поверх. Поверхом вище від того, де жила Ленка. І щойно до мене дійшло, про якого “нового незговірливого, але хорошенького сусіда зі шрамом-зигзагом на брові” вона розповідала. Бо той шрам від формочки для випікання кексів, який я Кості залишила в шостому класі на уроці праці.

– Випусти мене звідси! Нікуди я з тобою не поїду!

Я починаю нажимати на всі кнопки підряд. Костя намагається мені завадити. Ми штовхаємось, кусаємось, лаємось, і це все продовжується, поки ліфт не здригається і не завмирає на місці, і ми разом з ним.

– Ой, ні, ні, ні! – я починаю ще більше молотити по кнопках. – Ми що, застрягли?

– Чудово. – Костя відходить від мене і починає витиратись від крему.

– Чого ти стоїш? Роби шось!

Биття по кнопках нічого не дало. Я поставила шампанське на підлогу, та дістала з сумочки телефон, уникаючи будь-якого зорового контакту з Костею. Мені не подобалась ідея і хвилини провести з цим ідіотом в замкненому просторі. Ніколи це ще не доводило до добра. Але від телефону користі було нуль – звʼязок не ловило. Я покликала про допомогу, та весь підʼїзд наче вимер.

– Розслабся. Тут стіни товсті. Наврядчи тебе хтось почує.

Розслабитись? Да мене взяв такий відчай і злість, що хотілось цього ідіота скинути в шахту ліфта, а потім ще й проїхатися в кабіні вниз вгору для певності, бажано декілька разів. Я сердилась на нього як ще ніколи в житті. Я стільки часу витратила на зачіску, макіяж, купила нові туфлі, вдягнула улюблену сукню! Ми з друзями замовили цей дорогущий торт – нехай і по моїй ініціативі – який тепер розмазаний по підлозі задрипаного підʼїзду. Я злилась, що Костя зник на чотири роки, щоб зʼявитись тільки заради того, щоб знову все зіпсувати! Як завжди!

– Це все через тебе! – я повертаюсь і дивлюсь йому прямо в очі. – Тому роби щось! Я не збираюсь стирчати тут з тобою!

– Що робити? Ти не бачиш, що ми застрягли і в нас немає звʼязку?! – волає він і тиче свій телефон мені в обличчя, де позначки звʼязку також на нулі.

Розмовляти з ним немає сенсу. В мене більше шансів знайти спільну мову з татовим Петровічем, ніж з Костею. Я відходжу в сторону, прихрамуючи на зламаному каблуці. Тіло саднить, та наразі це моя найменша проблема. За спиною чую, як шарудить пакет із шампанським.

– А води не могла взяти? – говорить Костя з відкритим невдоволенням, наче я йому щось обіцяла.

Ну перший же провокує!

– Уті-путі, – розвертаюсь до нього. Так як Костя сидів навпочіпки, я трохи нахиляюсь і посміхаюсь. – Хто в нас тут такий засмучений? Що сталося, розкажи тьоті Ксюші. Липкі руці дратують? Чи одежа злипається на тілі?

Мій зірковий час тривав недовго. Костя завмирає і повільно підводить на мене очі. І я добре знаю, що за цим поглядом стоїть.

– Я тобі зараз влаштую, – обіцяє Костя і починає відкорковувати шампанське.

– Ти зовсім знахабнів? Це не для тебе!

І знов все по-колу. Я намагаюсь відібрати пляшку. Костя намагається її відкоркувати, щоб облити мене. Ми вовтузимося, штовхаємося, – фізична сила давно не на моєму боці, але я не здаюсь – та добре розумію, що треба як найшвидше вибиратись з ліфта, бо закінчимо ми в кращому випадку в лікарні. І щойно я про це подумала, як рукою зачепила пробку, вона вилетіла і влучила Кості по губі. Шампанське полилося в усі боки, заливаючи нас обох.

Повисла настільки ж неприємна пауза, як і одяг просякнутий шампанським.

Костя відпустив пляшку, і зчепив кулаки з зубами. По його погляду я зрозуміла, що лікарня мені вже не світить, то буде робота для батюшки. Але на диво, Костя різко розвернувся, вдарив розкритою долонею по стінці ліфта. Його плечі здіймались і опускались від швидкого дихання. Я не наважувалась сказати слово. Ми так і стояли мовчки деякий час. Не дивлячись на мене, Костя сперся спиною об стіну ліфта, сповз на підлогу й сів. На його губі я побачила набряклість і маленьку червону крапельку.

– Вибач, – вирвалось в мене, та навіть прозвучало більш менш щиро. – Я випадково.

– Єбланова, іди ти в сраку зі своїм випадково.

Хотілось відповісти, але якимось чудом втрималась. Замість цього я сіла навколішки навпроти нього та полізла в сумочку. Звідти я дістала пляшку води, серветки та аптечку.

– Ти досі носиш з собою аптечку?

Що-що, а його здивування як мінімум недоречне. Тому що носити з собою міні-аптечку – це ще одна дурна звичка зі школи, від якої я не змогла позбутися. Як виявляється недарма.

– Завались і не заважай, – раджу йому.

Я хотіла дістати ватку та перекис – мої давні друзі – та Костя зупинив мене.

– Краще просто води, бо в мене зараз трясучка розпочнеться від всього липкого.

Губа в нього припухла, але ранка маленька і крові вже майже не видно. На щелепі неглибока подряпина. Доволі легко відбулися. Я взяла серветки, змочила водою і простягнула йому, та Костя бере мене за руку і проводить пальцями по шраму. Незвично відчувати його дотики, які не залишають синців.