1. Цей погляд я впізнала би з мільйонного натовпу

Не існує більш щирої ненависті, ніж дитячої.

Міцної і що важливо – взаємної.

Перший день школи. Перший дзвоник. Перший крок в серйозне життя. І перша бійка. Ідіот смикнув мене за бант. Я наступила йому на ногу. Він штовхнув мене. Я штовхнула його у відповідь. Він кинув в мене огризком від яблука. Я вдарила його портфелем. І наше перше знайомство з першою вчителькою пройшло пританцьовуючи навшпиньки, поки вона тягала нас за вуха і вичитувала.

Наша вчителька мала не тільки величне імʼя – Белла Арнольдівна, а й міцні руки як дві лопати. За свій клас стояла горою, але якщо справа стосувалася дисципліни, то простіше було самому відірвати собі вуха, ніж намагатися заперечувати чи виправдовуватись. Її боялася вся школа, а на її уроках не наважувалися перегорнути сторінки в книзі, щоб не порушити благоговійну тишу. Звичайно ми її також боялись, але якби ж то нас зупиняло.

Бо страх страхом, та механізм дитячої ненависті вже був запущений.

Костя Кириленко. Низькорослий, щупленький, з маленькими чорними оченятами, з чорним волоссям стриженим під горщик. Навіть ім'я у нього колюче, неприємне, що аж постійно хотілося вдарити. І припускаю, що в нього були такі ж самі почуття щодо мене.

В молодших класах ми постійно бились. Ані покарання від батьків, ані години проведені на килимі у директора, ні навіть Белла Арнольдівна зі своїми руками-лопатами не могли зупинити нас. Не існувало дня, щоб ми не ходили в синцях, саднах, подряпинах, в брудній чи в рваній одежі. Причин для бійок було предостатньо! Косий погляд, смішок, необачливе слово “привіт” – це вам не жарти.

Та ми росли, а разом з нами розвивалися і наші сутички. Битись ставало непристойно та трохи небезпечно. Особливо після випадку з покаранням від класухи. Це був переломний момент у наших відносинах з Костею. Белла Арнольдівна мала твердий характер і вперто намагалася нас помирити, хоча навіть не знаю, що гірше: коли вона нас мирила чи тягала за вуха. Того разу вона закрила мене з Костею у класі, наказавши відмити все до блиску. Також Белла Арнольдівна пообіцяла, що якщо ми влаштуємо бійку або додасться хоч один новий синець, то ми з Костею будемо протягом місяця всі вихідні відмивати школу під її пильним наглядом. Найстрашніше, ми розуміли, що наші батьки підтримають цю ідею – вони і так бували у директора частіше, ніж на роботі, і були згодні на все, хоч би ми завершили ту кляту школу. Та ще страшніше, ми розуміли, що на вихідних в школі у Белли Арнольдівні не буде свідків.

Скажу одразу, школу нам так і не довелося відмивати.

Після того, як клацнув замок в дверях, і ми з Костею залишились на самоті, нам обом стало ніяково. Ми нервово перезирнулись, та відчули: бажання в нас співпадають.

– Перемир'я, зрозуміла? – Костя простяг мені руку. - Миємо все швидко і розходимось. Я не збираюся з тобою тут стирчати.

Я кивнула і пожала його руку. Ми розділили клас навпіл, розділили середній ряд так, що я мила задні парти, а він передні. Наш план був ідеальний. Ми не пересікалися, не дивились один на одного, та намагалися зайвий раз не дихати, щоб не провокувати. І в нас це виходило, але коли залишилось всього дві парти і ми стояли поряд, я випадково зачепила відро. Я ж кажу: нам взагалі не можна було наближатися один до одного! Вода насиченого коричневого кольору з помиями бризнула на брюки і туфлі Кості. Пізніше я здогадалась, що він дуже гидливий, але в той момент мене відволік його погляд, який я дуже добре знала. Цей погляд я впізнала би в мільйонному натовпі.

– Я випадково, – хотіла б я, щоб це звучало щиро, але по відношенню до Кості це фізично було неможливо.

– Рукожопа! – Костя потряс ногою, хлюпая штаниною. Сміття всього класу прикрашало тканину. – Дивись, що ти наробила!

– Ти тупий? Я же сказала, що ненавмисно!

– Тупа ти!

– Сам ідіотіна!

Він бризнув на мене водою з брудної тряпки. Я бризнула у відповідь. Потім він. Потім знову я. Продовжилось все тим, що ми носились один за одним з відрами і деревʼяними швабрами, обливалися, перекидалися сміттям і віддертими від парт жуйками. Клас перетворився на справжню помийку, а для нас все завершилось лікарнею: Костя з переломом руки і струсом мозку, а я з переломом щиколотки і також струсом мозку.

На цьому бійки майже припинились. Перед нами стали цікавіші задачі: як нагадити один одному і не відхопити від дорослих. Найцінніше в наших відносинах було те, що ми дотримувались кодексу честі і ніколи не жалілись та не здавали один одного. Кожен із нас з гідністю терпів покарання від батьків і вчителів, що придавало неабиякої пікантності до бажання помститись.

Дійшло до того, що в нас виробились особливі ритуали. Всі нормальні діти перед початком уроку заходили в клас, сідали за парти та розкладали зошити з книгами. Але ми з Костею не всі діти. Спочатку потрібно було акуратно зайти до класу, щоб на тебе нічого не звалилось, не прилетіло, а ще дивитись під ноги, щоб ненароком не вбитись. Потім був квест дійти до парти. Перевірити чи нема нічого гострого, брудного, смердючого, перевірити цілісність ніжок та чи нормальна стійкість меблів. Потім дуже акуратно відкрити портфель, бажано на витягнутих руках, а ще бажаніше якимось предметом. Впевнитись, що всередині нічого або нікого немає. Далі дістати зошити з книгами, потрусити про всяк випадок. Ще раз перевірити стілець, та вже після цього сідати.

Та навіть ці ритуали ніколи не гарантували безпеки.

Якось я підклала Кості дощових червʼяків в портфель. Я вже знала про його гидотність і не зволікала цим користуватися. Тиждень збирала по двору. За зіпсовані клумби я відхопила від батьків і залишилась без компʼютера на деякий час, та воно того вартувало. Костя верещав на весь клас. Верещав так, що від того писку вуха позакладало. Ще в нього зіпсувались зошити з домашкою, і він вигрібав від вчителів цілий день. А ще верещав він двічі. Бо в той же день на фізкультурі, поки він грав у футбол, я підкинула червʼяків в шкільну форму.