31.2 — Межа

Ранок розпочався абсолютно звичайно, принаймні для Максима. Він зайшов до офісу трохи раніше, ніж зазвичай, поставив на стіл чашку кави й, побачивши Наталю, яка вже сиділа за ноутбуком, усміхнувся їй так само, як робив це останні місяці.

— Доброго ранку.

Наталя підняла голову від екрана.

— Доброго.

Вона навіть усміхнулася у відповідь, але Максим нічого не помітив і не знав, що ця усмішка далася їй набагато важче, ніж мала б.

Учора ввечері вона випадково побачила фотографію, а потім прочитала публікацію, де все виглядало зовсім не так, як він, напевно, пояснив би. Максим нібито поїхав на зустріч із партнером, а натомість опинився в барі разом із друзями. Поруч із ним була незнайома жінка, яка надто явно намагалася привернути його увагу.

Наталя не влаштувала сцену, не подзвонила йому й не написала жодного повідомлення, вирішивши почекати до ранку. Адже якщо Максимові справді нема чого приховувати, він сам усе розповість. Саме цього вона й чекала.

Коли він сів навпроти й відкрив ноутбук, Наталя кілька секунд просто дивилася на нього.

— Як пройшла вчорашня зустріч?

Максим відвів погляд від екрана.

— Нормально. Трохи затягнулася.

— А потім?

— Потім хлопці запропонували заїхати кудись посидіти. То ми ще трохи посиділи.

Наталя кивнула, адже саме цього вона й чекала: ще однієї секунди, ще однієї можливості. Вона дивилася на нього, сподіваючись, що він скаже щось іще, але Максим уже гортав документи.

— До речі, я вчора ввечері отримав відповідь щодо приміщення. Схоже, власник готовий трохи поступитися по оренді.

Наталя опустила очі.

— Добре.

На цьому все. Він нічого не сказав, не зізнався, не пояснив і не згадав про жінку. Увесь наступний день Наталя намагалася переконати себе, що це нічого не означає: можливо, він просто не вважає вчорашній вечір чимось важливим, справді не знає, що фотографія потрапила в мережу, або для нього це була звичайна зустріч із друзями, яка не заслуговує окремої розмови.

Але чим більше вона про це думала, тим сильніше відчувала неприємний клубок усередині. Її дратувала не стільки сама фотографія, скільки його мовчання. Вона дала йому можливість — увесь день, — але він нею не скористався.

До вечора Наталя вже майже фізично відчувала напругу в грудях. Вона кілька разів ловила себе на бажанні просто підійти й запитати прямо, але щоразу зупиняла себе, бо не хотіла виглядати ревнивою, влаштовувати допит чи бути тією людиною, яка контролює кожен його крок.

Та коли вони залишилися в офісі майже самі, терпіти далі вона вже не могла.

Максим зібрав документи, вимкнув ноутбук і подивився на неї.

— Ти їдеш?

Наталя повільно підняла голову.

— Я весь день чекала.

— Чого?

Вона кілька секунд мовчала, намагаючись підібрати слова так, щоб не зірватися.

— Що ти сам мені розкажеш про вчорашній вечір.

Максим нахмурився.

— Я ж розповів.

— Ні. Ти сказав, що був із хлопцями.

— Так і було.

— У барі?

Максим завмер і кілька секунд просто дивився на неї, явно не розуміючи, звідки взялося це питання.

— Так. Ми заїхали в бар. А що?

Наталя гірко усміхнулася.

— Нічого.

— Наталю, я не розумію.

— Звичайно, не розумієш.

— Тоді поясни мені.

— Не хочу.

Максим підвівся зі стільця.

— Добре. Але якщо ти на мене злишся, я хоча б хочу знати чому.

Наталя нарешті подивилася йому просто в очі.

— Ти сказав, що маєш зустріч із партнером.

— Вона була.

— А потім поїхав у бар.

— Так, після зустрічі. І що в цьому такого?

— Нічого.

— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби я зробив щось жахливе?

Наталя відвернулася. Їй було соромно від того, що зараз відбувалося. Вона чудово розуміла, що ревнощі вже починають говорити замість неї, але зупинитися не могла.

— Ти міг сказати мені.

— Що саме?

— Про бар, про те, що ти там був, про неї.

Максим остаточно розгубився.

— Про кого?

Наталя мовчки дістала телефон і відкрила фотографію, а потім поклала його на стіл між ними.

Максим поглянув на екран і лише тоді зрозумів.

— А-а...

— Саме так.

Він узяв телефон, уважно подивився на фотографію, потім прочитав заголовок публікації.

— Наталю, це взагалі не те, що ти думаєш.

— Я нічого не думаю.

— Думаєш.

— Добре. Можливо.

Максим провів рукою по волоссю.

— Вона сама підійшла. Я її навіть не знаю.

— Але фотографуватися поруч із нею тобі це не завадило.

— Я не фотографувався з нею. Я навіть не знав, що нас фотографують.

— А мені чомусь ніхто не сказав.

— Тому що я сам тільки зараз це бачу!

Він простягнув їй телефон.

— Я не знав про цю публікацію, Наталю. Я не приховував від тебе вечір. Для мене це була зустріч, потім хлопці запропонували посидіти. От і все.

Вона дивилася на нього, але всередині вже давно боролися дві абсолютно різні думки: одна частина хотіла повірити, а інша не могла позбутися образу тієї жінки поруч із ним.

— Я чекала весь день, — тихо сказала вона. — Я дала тобі можливість самому розповісти.

— Але я не розумів, що ти чогось чекаєш.

— Ось саме.

Максим зробив крок до неї.

— Наталю...

Вона відступила.

— Мені зараз не потрібні твої пояснення.

— Але ти навіть не даєш мені нормально поговорити.

— Бо я весь день хотіла почути це від тебе.

— А я не знав, що повинен щось пояснювати!

Її очі блиснули від образи.

— Тоді, мабуть, нам справді нема про що говорити.

— Не говори так.

— А як мені говорити?

Максим замовк, а Наталя схопила сумку.

— Я просто не хочу тебе зараз бачити.

— Наталю, зачекай.

Вона вже прямувала до дверей.