Розділ 31. Один вечір

День видався насиченим ще з самого ранку, і Максим майже не встигав підняти голову від робочих справ. Зустрічі, дзвінки, документи, переговори, короткі наради з командою — усе змішалося в один суцільний робочий ритм, у якому він уже давно навчився орієнтуватися майже автоматично. Проте ближче до обіду телефон завібрував, і коли Максим побачив ім'я Наталі на екрані, його обличчя мимоволі розслабилося.
«Ти сьогодні після роботи вільний?»
Він швидко набрав відповідь.
«Залежить від того, що ти задумала».
Повідомлення прийшло майже одразу.
«Прогулятися хотіла. Погода хороша, а ми останнім часом бачимося або на роботі, або в машині між справами».
Максим усміхнувся, читаючи її слова, бо сама думка про звичайну вечірню прогулянку з Наталею йому подобалася значно більше, ніж чергова ділова розмова.
«Я б із задоволенням».
Через кілька секунд він дописав:
«Але сьогодні ввечері в мене зустріч із партнерами».
Наталя відповіла не відразу.
«А-а-а, точно. Ти ж казав».
«Я вже почав сподіватися, що ти змусиш мене все скасувати».
«Не дочекаєшся».
«Шкода».
«Зате після зустрічі зможеш відпочити».
«Ти серйозно не образилася?»
«Максиме, я ж знаю, що ти працюєш. Прогулянка нікуди не втече».
Він кілька секунд дивився на екран, а потім написав:
«Тоді завтра?»
«Домовилися».
«І цього разу без партнерів».
«Бажано».
«Постараюся».
«Ні. Пообіцяй».
«Добре. Обіцяю».
Максим відклав телефон і ще деякий час ловив себе на думці, що йому справді шкода пропущеного вечора. Однак робочі домовленості були заплановані заздалегідь, партнери вже приїхали, і переносити зустріч лише заради прогулянки він не хотів. Наталя поставилася до цього абсолютно спокійно, і саме це йому подобалося в ній найбільше — вона не вимагала, щоб усе життя оберталося навколо їхніх стосунків.
Вони обоє мали роботу, власні справи, друзів, обов'язки й час, який належав кожному окремо, і від цього їхня близькість не ставала меншою.
Вечірня зустріч із партнерами виявилася навіть коротшою, ніж Максим очікував. Вони зібралися в одному з тих закладів, де можна було спокійно поговорити без зайвого шуму, швидко пройшлися по умовах співпраці, обговорили поставки, терміни, кілька нових пропозицій щодо розвитку мережі й домовилися повернутися до деталей уже після того, як команда підготує необхідні розрахунки.
— Тоді я пропоную не поспішати з остаточним рішенням, — сказав Максим, переглядаючи останні цифри. — Надішліть мені оновлену пропозицію, ми все перевіримо й повернемося до цього питання.
Партнер кивнув.
— Домовилися.
— І ще одне, — додав Максим. — Мені важливо, щоб умови були прозорими для обох сторін. Якщо все сходиться по цифрах, проблем не буде.
— Зрозуміло.
На цьому вони й розійшлися. Нічого особливого, нічого несподіваного — звичайна робоча зустріч, яких у Максима за останні місяці було десятки.
Він уже збирався їхати додому, коли телефон задзвонив.
— Ну що, бізнесмен, досить працювати, — почув він голос Артема. — Ходімо відпочинемо.
— Куди?
— Туди, де ти хоча б на кілька годин не побачиш жодного договору.
Максим засміявся.
— А Андрій де?
— Поруч. І він теж вважає, що ти заслужив на нормальний вечір.
— Я взагалі-то планував їхати додому.
— І що ти там будеш робити?
— Відпочивати.
— Нудно.
На задньому фоні почувся голос Андрія:
— Передай йому, що ми не приймаємо відмов.
Максим похитав головою.
— Ви двоє колись навчитеся питати нормально?
— Ні.
— Я так і знав.
Він глянув на годинник, потім на телефон, де ще залишалося останнє повідомлення від Наталі.
«Завтра прогулянка. Не забудь».
Максим швидко написав:
«Не забуду. Мене хлопці витягнули посидіти. Скоро буду».
Відповідь прийшла майже одразу.
«Відпочинь. Завтра чекаю».
Він усміхнувся й прибрав телефон до кишені.
— Добре, — сказав він, сідаючи в машину. — Але ненадовго.
— Звісно, — надто швидко погодився Артем.
— Ви так кажете щоразу.
— Бо ти щоразу нам не віриш.
— І правильно роблю.
Бар був уже досить людним, але друзі знайшли вільний столик у більш спокійній частині залу. Замовили напої, щось перекусити й майже відразу переключилися з робочих справ на звичайні розмови. Артем згадував якусь стару історію, Андрій перебивав його й доводив, що все було зовсім не так, а Максим слухав їх і час від часу втручався, щоб нагадати обом, що жоден із них не здатен достовірно відтворити події десятирічної давності.
Вечір поступово ставав легшим.
Максим уперше за весь день перестав думати про цифри, графіки й переговори, дозволив собі просто сидіти з друзями й сміятися з абсолютно безглуздих речей.
Саме тоді біля їхнього столика кілька разів пройшла дівчина, яку Максим раніше не помічав. Вона була яскраво вдягнена, явно стежила за своєю зовнішністю й кожного разу, проходячи повз, кидала в його бік багатозначний погляд.
Максим спочатку навіть не зрозумів, що вона дивиться саме на нього.
А коли зрозумів, просто відвів очі.
— О, — тихо протягнув Артем. — Здається, у когось сьогодні прихильниця.
— У кого?
— Не прикидайся.
Максим глянув на нього.
— Я справді не розумію, про що ти.
Андрій засміявся.
— Ти серйозно?
— Так.
— Тоді дивись ліворуч.
Максим нехотя повернув голову й побачив ту саму дівчину, яка саме дивилася в їхній бік.
— А-а.
— «А-а»? — перепитав Артем. — І все?
— А що ще?
— Нічого. Просто цікаво, коли ти нарешті помітиш очевидне.
Максим знизав плечима.
— Мені це не цікаво.
Дівчина тим часом наблизилася до їхнього столика.
— Вибачте, — звернулася вона саме до Максима. — У вас тут вільно?
Максим поглянув на порожній стілець поруч, а потім на Артема й Андрія.
— Ні, тут зайнято.
Артем опустив очі, ховаючи усмішку.
Дівчина явно не очікувала такої прямої відповіді.
— Шкода.
— Буває, — спокійно відповів Максим і повернувся до розмови.
Вона ще кілька секунд постояла поруч, ніби чекала продовження, але не отримала його й відійшла.
— Ти міг хоча б бути ввічливішим, — сказав Андрій.
— Я був ввічливим.
— Максиме, ти сказав «тут зайнято», хоча там порожній стілець.
— А що я мав сказати?
— Наприклад, що ти не сам.
Максим усміхнувся.
— Я й так не сам.
Артем пирснув зі сміху.
— Оце я розумію — людина чітко знає пріоритети.
— Я просто не хочу проблем.
— Тоді ти точно не в тому місці сидиш, — пожартував Андрій.
Вони знову повернулися до розмови, а дівчина ще раз спробувала привернути увагу Максима, цього разу вже демонстративніше, але він навіть не став підтримувати розмову.
Коли вона знову підійшла, Артем першим підняв на неї очі.
— Він сьогодні не знайомиться.
— Я бачу.
— Тоді навіщо продовжувати?
Дівчина знизала плечима.
— Просто хотіла поспілкуватися.
— Поспілкуватися можна з нами, — втрутився Андрій. — Але з ним сьогодні не вийде.
Максим подивився на друзів і похитав головою.
— Ви що, охоронці?
— Сьогодні — так.
Дівчина невдоволено усміхнулася, ще раз глянула на Максима й нарешті відійшла.
— Нарешті, — видихнув Артем.
— Ви драматизуєте, — сказав Максим.
— Ми? — Андрій навіть удав обурення. — Це ти примудрився зробити так, щоб до тебе приставали посеред вечора.
— Я взагалі нічого не робив.
— Саме це й дратує найбільше, — засміявся Артем.
Максим лише похитав головою й знову взявся за розмову. Він не надав цій історії жодного значення. Для нього це була просто настирлива незнайома дівчина, яку він ввічливо відмовився впускати у свій вечір, після чого все закінчилося так само швидко, як і почалося.
Він не помітив чоловіка за сусіднім столиком, який кілька разів піднімав телефон і ніби просто переглядав щось на екрані. Не звернув уваги на короткі спалахи десь збоку, вирішивши, що це звичайні відблиски від освітлення. Не побачив і того, як камера на мить затрималася на їхньому столі.
Для нього вечір залишався звичайним.
Артем щось розповідав, Андрій сперечався з ним, Максим сміявся й нарешті дозволив собі зовсім не думати про роботу.
— Ну що, бізнесмен, — підняв келих Артем, — за те, щоб хоч один вечір ми не говорили про твою «Кавусю».
— Підтримую, — сказав Андрій.
Максим усміхнувся.
— За це я точно вип'ю.
Келихи зустрілися, розмова продовжилася, і вечір покотився далі, ніби нічого особливого не сталося.
Максим навіть не думав про ту дівчину, не згадував про фотографа, якого не помітив, і тим більше не уявляв, що звичайний вечір із друзями може колись повернутися до нього зовсім в іншому вигляді.
На той момент йому здавалося, що вони просто відпочивають.
Він був упевнений, що нічого поганого не сталося.
І, якщо чесно, навіть не бачив причин думати інакше.