Розділ 30.2. Робочий ритм

Після теплого вечора з друзями життя знову повернулося до свого звичного темпу, і вже наступного ранку «Кавуся» зустріла Максима цілим списком справ, які нікуди не зникли лише тому, що напередодні він дозволив собі кілька годин не думати про роботу. На столі чекали документи, у телефоні накопичилися повідомлення від партнерів, а на першій половині дня було заплановано дві зустрічі, між якими він ще мав встигнути поговорити з керівниками закладів.
Максим давно зрозумів, що розвиток мережі неможливий без постійного руху. Одні партнери пропонували нові умови співпраці, інші хотіли обговорити обсяги постачання, хтось приходив із готовими ідеями, а хтось лише намагався зрозуміти, чи варто долучатися до того, що поступово перетворювалося з невеликої мережі кав'ярень на серйозний бізнес. Іноді зустрічі були продуктивними настільки, що Максим виходив із них із відчуттям, ніби за одну годину вдалося зробити більше, ніж за цілий тиждень. Інколи ж після двох годин розмов у нього залишалося лише кілька нових нотаток у телефоні й бажання випити кави в тиші.
Цього дня все складалося десь посередині.
З одним із місцевих виробників вони обговорювали нову партію продукції, домовлялися про терміни й умови, а Максим уважно слухав, ставив запитання й кілька разів повертав співрозмовника до конкретних цифр, коли той починав занадто захоплено розповідати про перспективи.
— Мені подобається ваша ідея, але давайте спочатку порахуємо, скільки вона нам реально коштуватиме.
Партнер усміхнувся.
— Ви завжди так обережно підходите до нових пропозицій?
— Я просто люблю знати, на що погоджуюся.
— Навіть якщо пропозиція дуже вигідна?
— Особливо тоді.
Після зустрічі Максим повернувся до офісу, де його вже чекали Артем і кілька документів, які, за словами Артема, «самі себе чомусь не підписали».
— Я починаю підозрювати, що папери спеціально розмножуються, поки ми їх не бачимо, — сказав Максим, переглядаючи стос документів.
— Я теж так думаю, — серйозно відповів Артем. — Треба провести розслідування.
— І хто буде головним підозрюваним?
— Бухгалтерія.
— Чудово. Саме те, чого мені не вистачало.
Артем засміявся й сів навпроти.
— До речі, сьогодні ввечері ти вільний?
Максим глянув у календар.
— Ні. Зустріч із партнерами.
— Знову?
— Знову.
— Ти колись перестанеш із ними зустрічатися?
— Коли вони перестануть хотіти зі мною зустрічатися.
— Тобто ніколи.
— Приблизно так.
Максим усміхнувся й повернувся до документів. Для нього такі зустрічі давно стали звичайною частиною роботи. Іноді вони припадали на ранок, іноді на обід, а досить часто — на вечір, коли всім учасникам було простіше звільнити час після основного робочого дня.
Наталя до цього вже звикла.
Вона теж мала достатньо власних справ, тому ніколи не сприймала його зайнятість як щось незвичайне. Її робочий день проходив не менш насичено: таблиці, фінансові розрахунки, документи, дзвінки, перевірка цифр і постійна необхідність тримати в голові кілька завдань одночасно. Їй подобалося відчуття, коли наприкінці дня можна було закрити останній файл і зрозуміти, що все заплановане зроблено.
Того дня вони майже не бачилися.
Зранку Максим залишив їй каву, а вона встигла лише написати коротке повідомлення перед тим, як зайти на зустріч.
«Дякую. Іди працюй, босе».
Відповідь прийшла через кілька хвилин.
«Сама працюй, фінансова гроза».
Наталя усміхнулася, сховала телефон і повернулася до роботи.
Ближче до обіду Максим написав знову.
«Сьогодні ввечері зустріч із партнерами. Можу затриматися».
Наталя прочитала повідомлення й абсолютно спокійно відповіла:
«Добре. У мене теж справ вистачає».
За кілька секунд з'явилося:
«Постараюся не дуже пізно».
«Не поспішай. Краще нормально все обговоріть».
Для неї в цьому не було нічого незвичного. Максим регулярно зустрічався з партнерами, обговорював умови співпраці, нові поставки, розвиток мережі, можливість відкриття нових закладів. Іноді після таких зустрічей він повертався втомлений, але задоволений, іноді — навпаки, бурчав, що люди можуть годину говорити навколо одного питання й так і не сказати нічого конкретного.
Наталя вже навчилася розуміти його за одним лише виразом обличчя.
Якщо він заходив до квартири, знімав піджак, кидав його на спинку крісла й одразу йшов на кухню — день був важким.
Якщо ж спочатку посміхався й питав, чи залишилося щось поїсти, — усе минуло добре.
Цього разу вона навіть не планувала чекати його до повернення. У неї самої було кілька справ, які потрібно було закінчити ввечері, тому вона спокійно продовжила працювати, час від часу відволікаючись на чай або короткі повідомлення від Софії.
У «Кавусі» тим часом день ішов своїм ходом. В одному із закладів виникла проблема з поставкою, в іншому потрібно було вирішити питання з графіком працівників, а ще Максим отримав пропозицію від нового партнера, яку вирішив не відкладати до наступного тижня.
Він уже не сприймав розвиток мережі як щось далеке. Нові ідеї поступово ставали конкретними планами, плани перетворювалися на завдання, а завдання — на результати. «Кавуся» росла, і разом із нею росла відповідальність Максима.
Проте тепер він уже не відчував тієї постійної необхідності тримати все в голові одночасно. Він навчився довіряти людям, розподіляти роботу й залишати собі час хоча б на те, щоб спокійно випити чашку кави між двома зустрічами.
Ближче до вечора він нарешті закрив ноутбук, подивився на годинник і зрозумів, що до зустрічі залишилося зовсім небагато часу.
Телефон знову завібрував.
«Ти вечеряти будеш?»
Повідомлення від Наталі змусило його усміхнутися.
«Якщо після зустрічі мене не з'їдять партнери».
«Не думаю, що ти їм дозволиш».
«Правильно думаєш».
«Тоді до вечора».
«До вечора».
Максим поклав телефон на стіл і ще кілька секунд дивився на екран, після чого підвівся й почав збирати документи.
Для нього це був просто ще один робочий вечір.
Для Наталі — теж.
У них обох були свої справи, свої зустрічі, свої обов'язки, і ніхто з них не бачив у цьому нічого незвичайного. Вони вже настільки звикли до того, що їхні дні не завжди збігаються, що вечірня зустріч Максима з партнерами не викликала в Наталі навіть тіні занепокоєння.
Вона просто знала: він працює.
А він знав: вона чекає на нього.
І поки що цього було цілком достатньо.