Розділ 30.1. Разом

Вечір почався зовсім звичайно, без особливого приводу, і, мабуть, саме тому виявився таким хорошим. Андрій ще вдень написав у спільний чат, що давно пора зібратися всім разом, Артем підтримав його і вже за кілька хвилин запропонував місце, де можна було спокійно повечеряти, поговорити й не озиратися на годинник. Ірина цього разу не змогла приєднатися через свої справи, зате Софія погодилася без довгих умовлянь, щойно почула, що будуть усі.
Наталя прийшла разом із Максимом, хоча вони домовлялися зустрітися вже безпосередньо в закладі. Просто вийшло так, що Максим заїхав за нею після роботи, а коли вони опинилися в машині, жодному з них уже не хотілося їхати окремо.
— Ти ж розумієш, що ми зараз виглядаємо так, ніби вже десять років разом ходимо на всі зустрічі?
Максим глянув на неї, не стримуючи усмішки.
— А це погано?
— Ні.
— Тоді не бачу проблеми.
Наталя похитала головою, хоча сама ледве стримувала усмішку.
— Ти останнім часом занадто впевнений у собі.
— Мені є чому.
— І чому ж?
— Ти досі поруч.
Вона нічого не відповіла, лише повернула голову до вікна, ховаючи усмішку.
Коли вони зайшли до ресторану, Артем і Андрій уже сиділи за столом. Софія була з ними й щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи, а побачивши сестру з Максимом, одразу примружилася.
— О, нарешті.
— Що означає «нарешті»? — запитала Наталя.
— Я вже почала думати, що ви по дорозі десь зупинилися, щоб обговорити ваші геніальні бізнес-плани.
Артем засміявся.
— Вона тебе добре знає.
— На жаль, занадто добре, — пробурмотів Максим.
— Я все чую, — одразу відгукнулася Софія.
— Це і є твоя головна суперсила.
— Ні, моя головна суперсила — знати, коли ви двоє щось приховуєте.
Наталя подивилася на Максима.
— Бачиш? Я ж казала, що вона небезпечна.
— Я давно це зрозумів.
Софія задоволено відкинулася на спинку стільця.
— Приємно, що ви нарешті почали мене цінувати.
— Ми тебе завжди цінували, — відповіла Наталя.
— Ні, ви мене завжди контролювали.
— Це теж форма любові.
— Дуже підозріла форма.
За кілька хвилин принесли перші страви, і розмова сама собою перейшла від жартів до роботи. Андрій розповідав про одну зі своїх останніх справ, Артем підхоплював тему й додавав власні коментарі, а Максим час від часу вставляв короткі репліки, пояснюючи, як минула чергова зустріч із партнерами.
Наталя слухала їх, час від часу долучаючись до розмови, і раптом усвідомила, наскільки природно вона тепер почувається серед цих людей. Раніше Андрій та Артем були передусім друзями Максима, людьми з його життя, яке існувало окремо від неї. Тепер вона вже не могла так думати. Вона знала їхні звички, жарти, історії, розуміла, хто з них що скаже ще до того, як він відкриє рот, і вже зовсім не почувалася гостею.
Так само й вони давно перестали ставитися до неї як до «дівчини Максима». Вона стала Наталею, яка може посперечатися з Артемом, підколоти Андрія, поскаржитися на робочий день і абсолютно спокійно забрати в Максима останню картоплину з його тарілки.
Що, власне, вона й зробила.
Максим подивився на виделку в її руці, потім на свою тарілку, де щойно було на одну картоплину більше.
— Це моя була.
— Вже ні.
— Я навіть не встиг її з'їсти.
— Тепер у тебе є можливість замовити ще.
Артем ледь не подавився напоєм.
— Ось тепер я точно бачу, що вони справжня пара.
— Чому? — поцікавився Андрій.
— Вона вже краде в нього їжу.
— Вона робила це й раніше, — спокійно відповів Максим.
Софія відразу підняла брови.
— Ого. Значить, у вас уже серйозно.
— Софіє, — попередила Наталя.
— Що?
— Не починай.
— Я нічого не сказала.
— Саме це мене й лякає.
Усі за столом засміялися, а Максим лише похитав головою.
— Я іноді думаю, що ви з Софією змовилися проти мене.
— Ні, — відповіла Наталя. — Вона сама по собі така.
— Дякую, сестричко.
— Це був комплімент.
— Я зрозуміла.
Вечір ставав дедалі теплішим. Вони говорили про все й ні про що водночас: згадували старі історії, сперечалися, який фільм варто подивитися на вихідних, обговорювали нові заклади, сміялися з того, як Андрій одного разу переплутав дві зустрічі й примудрився приїхати не туди, куди потрібно, а Артем з абсолютно серйозним обличчям доводив, що це був не провал, а «нестандартний підхід до організації часу».
Софія майже весь вечір була душею компанії. Вона легко підхоплювала будь-яку тему, жартувала, розпитувала Максима про його роботу й час від часу навмисно ставила запитання, після яких Наталя дивилася на неї з виразом «я тебе вдома приб'ю», хоча всі чудово знали, що нічого подібного вона не зробить.
— Максиме, а скажи чесно, — раптом запитала Софія, відламуючи шматочок десерту, — хто з вас двох перший почав закохуватися?
Наталя завмерла з чашкою в руці.
Артем одразу відкинувся на спинку стільця, явно передчуваючи цікаву відповідь.
— Софіє...
— Що? Це нормальне питання.
— Ні, це зовсім не нормальне питання.
— Чому?
— Тому що воно особисте.
— Я ж не питаю нічого страшного.
Максим, який до цього мовчав, раптом усміхнувся.
— Якщо тобі справді цікаво, то, думаю, це була Наталя.
Наталя різко повернулася до нього.
— Перепрошую?
— Що?
— Я?
— Ти.
— Максиме, ти зараз дуже ризикуєш.
Андрій засміявся.
— Я б на твоєму місці вже вибачався.
— Я не боюся.
— Це тому, що ти її ще недостатньо добре знаєш, — вставив Артем.
— Я вас усіх чую, — сказала Наталя.
Софія сяяла від задоволення.
— Отже, Наталя!
— Нічого я не «отже».
— А Максим каже...
— Максим багато чого каже.
— І багато чого вгадує, — спокійно додав він.
Наталя хотіла щось відповісти, але замість цього лише похитала головою, бо сперечатися з ним перед усіма було вже безнадійно.
— Добре, — сказала Софія, — тоді наступне питання.
— Ні.
— Я ще навіть не запитала.
— Але я вже знаю, що воно буде зайвим.
— Ти дуже песимістична.
— Я просто твоя сестра.
Артем підняв келих.
— За сімейні вечори, на яких ніхто не може залишитися поза увагою.
— І за те, щоб Софія колись навчилася мовчати хоча б п'ять хвилин, — додав Максим.
— Не дочекаєшся.
Келихи тихо дзенькнули один об одного, і на кілька секунд за столом запанувала особлива тиша, та сама, яка буває тільки серед людей, яким справді добре разом. Ніхто не поспішав розходитися, ніхто не дивився на годинник, ніхто не думав про те, що завтра знову почнуться робота, справи, дзвінки й нескінченні питання.
Пізніше вони вийшли на вулицю й ще довго стояли біля входу, не бажаючи завершувати вечір. Андрій щось обговорював з Артемом, Софія переписувалася з кимось у телефоні, а Наталя стояла поруч із Максимом, відчуваючи його плече біля свого.
— Хороший вечір, — тихо сказала вона.
— Дуже.
— Давно ми так не збиралися.
— Значить, треба робити це частіше.
— Треба.
Софія раптом підняла голову від телефона.
— Я все чую.
Наталя засміялася.
— Ти взагалі коли-небудь перестаєш слухати?
— Ні. Я ж відповідальна за вашу романтичну репутацію.
— Боже, — простогнала Наталя.
Максим усміхнувся.
— Мені подобається ця посада.
— Тобі взагалі не можна давати право голосу, — сказала Наталя.
— Пізно.
Вони знову засміялися, і в ту мить усе здавалося настільки простим, правильним і звичним, що Наталя навіть не намагалася запам'ятати цей вечір. Вона просто проживала його, не думаючи про завтра.
Поруч були люди, які стали для неї важливими. Максим, з яким вона вже не уявляла своїх буднів окремо від його голосу, погляду й присутності. Софія, яка залишалася її сестрою, але водночас дедалі більше ставала самостійною молодою дівчиною, якою Наталя щиро пишалася. Андрій та Артем, які давно перестали бути просто друзями Максима й непомітно стали частиною її власного життя.
Маленька компанія, у якій кожен знав про інших трохи більше, ніж говорив уголос, де можна було сміятися до сліз, сперечатися через дурниці, забирати чужу їжу з тарілки й не боятися показати себе справжнім.
Майже маленька родина.
І саме тому того вечора ніхто не помітив, як швидко промайнув час. Вони просто були разом, сміялися, говорили й будували свої звичайні плани на наступний день, навіть не здогадуючись, наскільки сильно іноді хочеться повернутися в такі прості вечори, коли всі, кого любиш, сидять поруч і здається, що нічого поганого вже не може статися.