Розділ 28.2. Море

Дорога до моря здавалася мені майже нереальною, хоча ми вже кілька годин їхали вперед, залишаючи позаду знайомі міста, дороги, кав'ярні й ті самі буденні краєвиди, які я бачила десятки разів. Я раз у раз поглядала у вікно, ніби саме там мала раптом з'явитися та сама безкрайня синява, про яку стільки разів читала, дивилася у фільмах і на фотографіях. Максим час від часу переводив на мене погляд, усміхався, але нічого не казав, наче розумів, що мені хотілося просто дивитися вперед і ловити це дивне передчуття.

— Ти вже хвилин двадцять дивишся у вікно, — нарешті не витримав він.

— Я чекаю на море.

— Воно нікуди не втече.

— А раптом ми проїдемо повз?

Максим засміявся.

— Наталю, повір, море ми точно не пропустимо.

Я теж засміялася, але все одно продовжила дивитися у вікно. Мені було важко пояснити навіть самій собі, чому ця поїздка так мене хвилювала. Напевно, справа була не лише в морі. Я вперше за дуже довгий час їхала кудись не через роботу, не у справах, не для того, щоб зустрітися з кимось і вирішити питання, а просто тому, що ми захотіли відпочити. Уперше за багато місяців у мене не було списку справ на наступний день, не потрібно було думати про звіти, постачання, цифри, графіки чи проблеми, які треба вирішити до кінця робочого дня. Ми просто їхали. І цього було достатньо.

Коли за вікном нарешті промайнула перша смуга води, я навіть не одразу зрозуміла, що це воно.

— Максиме…

— Що?

— Там!

Він подивився туди, куди я показувала, а потім усміхнувся.

— Ну ось. Ти його дочекалася.

Я притиснулася ближче до вікна, розглядаючи синювату далечінь, і відчула, як усередині все завмерло. Це було зовсім не так, як на фотографіях. Набагато більше, ширше, живіше. Море здавалося величезним, майже безмежним, і на якусь мить я просто забула, що поруч зі мною хтось сидить.

— Красиво, — тихо сказала я.

— Дуже.

Максим поклав свою руку на мою, і його пальці повільно переплелися з моїми.

— Це тільки здалеку. Зачекай, поки побачиш його зовсім близько.

Я повернула голову до нього й на кілька секунд зустрілася з його поглядом. У ньому було щось таке, від чого мені раптом стало тепліше, хоча в машині й без того було тепло. Я відвела очі першою.

Коли ми приїхали й заселилися, я навіть не захотіла довго залишатися в номері. Хотілося скоріше вийти, пройтися, почути хвилі й переконатися, що все це справді відбувається. Ми залишили речі, трохи перепочили після дороги й вирушили до набережної. Чим ближче ми підходили до моря, тим сильніше я чула шум хвиль, а потім переді мною відкрився простір, від якого перехопило подих. Я зупинилася. Просто зупинилася посеред дороги й дивилася. Переді мною була вода, що простягалася так далеко, що очі не могли знайти її кінця. Сонце відбивалося на поверхні маленькими золотими плямами, хвилі одна за одною накочувалися на берег і відступали назад, залишаючи після себе блискучу вологу смугу.

— Ну? — тихо запитав Максим.

Я навіть не повернулася до нього.

— Я не знаю, що сказати.

— Тоді нічого не кажи. Просто дивись.

Я усміхнулася й взяла його за руку. Ми повільно пішли вздовж набережної, час від часу зупиняючись біля перил, розглядаючи човни й людей, які так само, як і ми, прийшли просто погуляти. Тут ніхто нікуди не поспішав. Хтось фотографувався, хтось сидів на лавках, хтось тримав у руках каву, а хтось просто дивився на воду. І мені раптом здалося, що саме цього мені й не вистачало — можливості просто бути.

— Ти мовчиш, — сказав Максим.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, що ми могли зробити це раніше.

Він усміхнувся.

— Що саме?

— Поїхати кудись без роботи.

— Я ж казав тобі, що робота переживе кілька днів без нас.

— А я не була впевнена.

— Тепер віриш?

— Трохи.

— Уже прогрес.

Я штовхнула його плечем, і він засміявся, але замість того, щоб одразу відступити, затримався поруч трохи довше, ніж було потрібно. Наші плечі торкалися, а його рука все ще тримала мою. Я подивилася на нього й усміхнулася.

— Що?

— Нічого.

— Ти так дивишся, ніби хочеш щось сказати.

— Може, я просто милуюся.

— Морем?

Він нахилився трохи ближче.

— Не тільки.

Я відчула, як щоки мимоволі стають гарячішими, і зробила вигляд, що знову дивлюся на воду.

Наступного ранку ми прокинулися без будильника. Для мене це вже саме по собі було маленьким дивом. Я відкрила очі, кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, і тільки потім зрозуміла, що сьогодні мені нікуди не треба. Не треба поспішати, перевіряти телефон, відповідати на повідомлення, відкривати робочу пошту. Я потягнулася до телефона, але Максим одразу перехопив мою руку.

— Ні.

— Що «ні»?

— Сьогодні без роботи.

— Я лише подивлюся час.

— Годинник на стіні.

Я подивилася на нього.

— Ти серйозно вирішив конфіскувати в мене телефон?

— Тимчасово.

— А якщо мені хтось напише?

— Нехай напише. Через кілька годин відповіси.

— Максиме…

— Наталю, ми приїхали сюди відпочивати. І я хочу, щоб ти справді відпочила.

Я зітхнула, але посміхнулася.

— Добре. Але якщо «Кавуся» без нас збанкрутує, я тебе попереджала.

— Тоді доведеться відкрити кав'ярню прямо на пляжі.

Я засміялася, а він на мить затримав на мені погляд. У ранковому світлі його обличчя здавалося зовсім іншим — спокійнішим, м'якшим, без тієї звичної зосередженості, яка майже завжди з'являлася в нього під час роботи. І я раптом усвідомила, що мені дуже подобається бачити його саме таким.

Після сніданку ми пішли до моря. Пляж був теплим, сонце приємно гріло шкіру, а легкий вітер час від часу приносив із води прохолоду. Я розклала рушник, сіла й подивилася на море, а Максим тим часом пішов ближче до води.

— Ти не йдеш?