Розділ 28.1. Наталя

Останні кілька місяців показували, що «Кавуся» рухається саме в тому напрямку, який вони з Максимом колись уявляли, сидячи за першим робочим столом і розписуючи на папері плани, які тоді здавалися майже нереальними. Показники у Львові залишалися стабільно хорошими, а Івано-Франківськ, який спочатку вимагав значно більше уваги, ніж вони очікували, поступово переставав бути новим і незнайомим проєктом та перетворювався на повноцінну частину мережі. Проте найбільше їх радувало навіть не саме зростання доходів, а те, що починала працювати ідея, яку вони свідомо закладали в нову концепцію «Кавусі»: співпрацювати з невеликими місцевими виробниками, давати їм можливість показати свою продукцію більшій кількості людей і водночас пропонувати гостям не просто чашку кави, а можливість познайомитися з товарами, які вони вже могли придбати окремо для власного дому. Маленька ферма, що постачала молочні продукти, невелика пекарня зі свіжим хлібом та випічкою, кондитерська майстерня, яка створювала десерти спеціально для «Кавусі», поступово стали частиною цієї історії, і Наталя з приємним здивуванням помічала, як відгуки гостей почали змінюватися. Люди писали не лише про каву, а й про продукти, які куштували в закладі, запитували, де можна придбати такий самий сир, хліб чи десерт, цікавилися виробниками, а іноді навіть приходили до кав'ярні саме тому, що побачили в соціальних мережах фотографію певного місцевого продукту. Одного ранку Наталя переглядала черговий звіт, коли Максим зайшов до кабінету з двома чашками кави.

— Ти знову дивишся на цифри так, ніби вони зараз особисто скажуть тобі, чи все добре.

— Вони вже сказали.

— І що сказали?

— Що наша ідея працює.

Максим поставив чашку біля її ноутбука й нахилився, щоб подивитися на таблицю.

— Це показники за Івано-Франківськ?

— І за Львів теж. Подивися на продажі продукції наших партнерів. Вони ростуть разом із продажами в кав'ярні.

— Я ж казав, що людям подобатиметься.

— Ти казав, що треба спробувати. Це різні речі.

— А ти сказала, що якщо вже пробувати, то рахувати кожну цифру.

— І правильно сказала.

— Звичайно. Я ніколи не сперечаюся з фінансовим директором.

Я підняла на нього очі й не стримала усмішки.

— Брехун.

— Трохи.

Насправді він чудово знав, що я люблю саме такі моменти, коли за цифрами раптом з'являється щось живе. Ми могли побачити в таблиці зростання на кілька відсотків, але за ним стояли конкретні люди: фермер, який тепер продавав більше молока, пекарня, яка отримала нового великого партнера, кондитерська майстерня, про яку дізналися сотні нових клієнтів. І водночас «Кавуся» отримувала додатковий дохід, бо гості замовляли не лише каву, а й продукцію місцевих виробників, яку ми поступово вводили до меню та пропонували придбати із собою. Це була взаємовигідна система, у якій ніхто не втрачав власне обличчя.

— Знаєш, що мені подобається найбільше? — запитав Максим.

— Що?

— Ми не перетворили «Кавусю» на магазин.

— Саме так. Люди приходять сюди за атмосферою, кавою, розмовами, а вже потім відкривають для себе щось нове.

— І повертаються.

— А це найкраща реклама.

Після цієї розмови робочий день закрутився у звичному темпі, і до вечора я вже майже забула про наші ранкові цифри, коли Максим несподівано написав мені повідомлення, хоча його кабінет був лише за кілька дверей від мого.

«Сьогодні ввечері нічого не плануй».

Я прочитала повідомлення двічі й відповіла:

«А це ще чому?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Хочу дещо тобі запропонувати».

Я підняла голову від телефона саме в той момент, коли він з'явився у дверях.

— Ти міг просто зайти.

— Міг. Але тоді не було б інтриги.

— Максиме, що ти задумав?

— Нічого небезпечного.

— Це дуже підозріло звучить.

Він сів навпроти мене й кілька секунд мовчав, ніби підбирав правильні слова.

— Пам'ятаєш, ти колись сказала, що ніколи не була на морі?

Я відразу згадала ту розмову. Ми тоді сиділи в машині після робочої зустрічі, говорили про подорожі, і я між іншим зізналася, що бачила море лише на фотографіях, у фільмах та чужих відео, але ніколи не стояла на березі сама, не чула хвиль так близько і не відчувала під ногами теплого піску. Тоді я навіть не думала, що Максим запам'ятав ці слова.

— Пам'ятаю.

— А я ні.

— Ти брешеш.

— Добре, пам'ятаю. І саме тому хочу запропонувати тобі невеличкий вікенд.

Я здивовано подивилася на нього.

— Вікенд?

— Так. Лише ми двоє. Без робочих чатів, без зустрічей, без звітів і без постійного «Максиме, тут треба щось вирішити».

— А куди?

— До моря.

Я навіть не одразу знайшла, що відповісти. У грудях стало так тепло, що я лише дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він справді серйозно.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Але ж робота…

— Робота переживе наші кілька днів відсутності.

— А якщо щось станеться?

— Для цього є телефони, адміністратори й команда. Ми ж не єдині люди у світі, які можуть вирішити проблему з постачанням чи графіком.

— Ти вже все придумав?

— Майже.

— І коли ми їдемо?

— Якщо ти погодишся, то найближчими днями.

Я засміялася.

— Ти навіть не залишив мені часу придумати причину відмовитися.

— Тому що я знаю, що ти можеш придумати десять причин за хвилину.

— Неправда.

— Наталю, ти одного разу пів години пояснювала мені, чому не можеш піти зі мною на вечерю, бо в тебе «ще залишилося три таблиці».

— Вони справді залишилися.

— А потім я перевірив. Їх було дві.

— Це вже деталі.

Він засміявся, а я зрозуміла, що вже погодилася, хоча ще не вимовила цього вголос.

— Добре. Їдемо.

— Ось тепер можна планувати.

— А куди саме?