Розділ 27.2

Після тихих обіймів у ресторані ми нарешті повернулися за стіл. Офіціант саме приніс чай, а тепле світло вечірніх ламп робило атмосферу ще затишнішою. Софія сиділа поруч зі мною, час від часу витираючи сльози, а Максим із легкою усмішкою спостерігав за нами, ніби знав, що найважливіша розмова цього вечора ще попереду.

Я зробила ковток чаю й подивилася на Ірину.

— Іринко, я все обдумала.

Вона одразу закрила папку з документами й уважно подивилася на мене.

— Слухаю.

— Я не хочу ні заповітів, ні поділу часток, ні складних схем. Хочу зробити простіше й чесніше.

Максим ледь помітно кивнув.

— Який варіант ти бачиш?

— Давай так. Ти через своїх знайомих знайдеш хороший варіант розміну квартири. Батьківська чотирикімнатна квартира обмінюється на дві окремі: однокімнатну й трикімнатну.

Ірина задумливо переплела пальці.

— Продовжуй.

— Однокімнатна залишається мені, а трикімнатна переходить Софії. Не колись, не після мене, а як подарунок. Я хочу, щоб вона була єдиною власницею квартири.

За столом запанувала тиша.

Софія різко повернулася до мене.

— Наталю, ні…

Я ніжно взяла її за руку.

— Дай мені договорити.

Ірина відкрила блокнот.

— Це цілком реально. Можна оформити договір дарування, і тоді квартира стане особистою приватною власністю Софії.

— Саме цього я й хочу, — відповіла я. — І ще один важливий пункт. У майбутньому ця квартира повинна належати лише Софії, а потім перейти тільки її дітям або дитині. Я не хочу, щоб колись хтось мав на неї право через мене.

Ірина схвально усміхнулася.

— Це можна передбачити юридично. Якщо квартира стане твоїм подарунком Софії, вона буде її особистою власністю, а не спільним майном подружжя. Це найнадійніший варіант.

Максим уважно слухав, не перебиваючи.

— Максиме, — звернулася я до нього, — а ти допоможеш, щоб усе пройшло гладко? Пошук квартири, оцінка, документи, переїзд…

Він навіть не задумався.

— Допоможу. І не тому, що ти попросила, а тому, що це вже давно стало моєю справою так само, як і твоєю.

Софія похитала головою.

— Ви всі говорите про моє майбутнє, ніби мене тут немає.

Я лагідно усміхнулася.

— Тоді скажи, що ти думаєш.

Вона глибоко вдихнула.

— Я думаю, що не заслуговую на такий подарунок.

— Помиляєшся, — тихо відповіла я. — Ти заслуговуєш не через подарунок, а через те, якою людиною виросла.

Ірина підтримала мене кивком.

— Софіє, твоя сестра не віддає тобі квартиру тому, що мусить. Вона робить це тому, що любить тебе.

Софія опустила очі, а на скатертину впала ще одна сльоза.

Саме тоді Максим хитро прищурився, нахилився до мене через стіл і тихо промовив:

— А договір пам'ятаєш?

Я звузила очі.

— Який ще договір?

— Наш. Той самий, із пунктами.

Я засміялася.

— Згадую. І що?

— Ти ж сама казала, що договори треба виконувати.

— Авжеж. І ти, між іншим, його теж підписав.

— Підписав, — урочисто погодився він. — Там був пункт про спільне вирішення важливих сімейних питань.

Я не стримала сміху.

— Ти зараз серйозно прикриваєшся нашим жартівливим договором?

— Абсолютно. Юридична сила, може, й сумнівна, але моральна — бездоганна.

Навіть Ірина, дипломований юрист, розсміялася.

— Як юрист офіційно заявляю: цей договір у суді не пройде.

— А в сім'ї? — запитав Максим.

— А в сім'ї, — усміхнулася вона, — здається, вже давно набув чинності.

Ми всі засміялися, і напруження миттєво розтануло.

Лише Софія мовчала.

Я подивилася на неї й побачила, що її щоки вже зовсім мокрі від сліз.

— Сонечко…

Вона раптом підвелася й міцно мене обійняла.

— Чому ти завжди думаєш спочатку про мене?

Я заплющила очі.

— Бо коли не стало мами й тата, я пообіцяла собі, що ти ніколи не залишишся сама. Цю обіцянку я виконуватиму все життя.

Софія плакала вже не стримуючись.

Максим тихо підвівся й поклав руку їй на плече.

— А тепер у тебе є не лише сестра.

Вона підняла на нього заплакані очі.

— У тебе є ми. Усі.

Ірина теж підійшла ближче, і за кілька секунд ми знову стояли посеред ресторану в тих самих теплих обіймах, тільки цього разу вони означали значно більше. Це була не просто сімейна рада і не розмова про квадратні метри. Це була обіцянка, що незалежно від того, куди заведе нас життя, у Софії завжди буде свій дім, у мене — люди, яким я можу довіряти, а в Максима й Ірини — родина, яку вони самі колись обрали серцем.

Повернувшись за стіл, Ірина відкрила блокнот ще раз і впевнено сказала:

— Отже, план такий: я шукаю найкращий варіант розміну, Максим бере на себе організацію угоди, а ви двоє не хвилюєтеся завчасно.

— А я? — несміливо запитала Софія.

Максим усміхнувся.

— А ти готуєшся до вступу. Це зараз твоя найголовніша робота.

Софія вперше за вечір широко усміхнулася.

— Домовилися.