### Розділ 27.1

### Наталя

Після тієї вечірньої розмови минув майже тиждень. Життя повернулося до звичного ритму: робота, зустрічі, підготовка документів Софії до вступу та нескінченні фінансові звіти. Я вже майже вирішила, що до теми квартири ми повернемося значно пізніше, але одного обіднього дня задзвонив телефон.

На екрані світилася Ірина.

— Привіт, красуне. Не зайнята?

— Для тебе — ніколи. Щось сталося?

— Ні, навпаки. Просто твій Максим виявився дуже хитрим чоловіком.

Я засміялася.

— Чому це мій?

— Бо він подзвонив мені ще три дні тому й почав розпитувати, як юридично правильно оформити те, про що ти йому розповіла.

Я на мить замовкла.

— Він тобі нічого не казав…

— Саме тому я й телефоную. Він попросив мене підготувати кілька варіантів, щоб усе було чесно й безпечно для тебе та Софії.

Моє серце тепло стиснулося. Я навіть не здивувалася, що Максим не почав нічого робити самостійно, а звернувся до юриста. Саме таким він і був: спочатку думав, потім діяв.

— І що ти скажеш як юрист?

— Я скажу, що підтримую тебе. Якщо ти хочеш залишити більшу частину квартири Софії, це цілком можливо зробити юридично грамотно. Але такі рішення потрібно обговорювати всім разом.

— Тобто буде сімейна рада?

— Саме так. Сьогодні о сьомій. Максим уже забронював столик.

— Він серйозно все це організував?

— Дуже серйозно.

Увечері ми зустрілися в затишному ресторані неподалік центру. Першими прийшли ми із Софією, за кілька хвилин з'явилися Максим та Ірина. Атмосфера була зовсім не офіційною, але кожен розумів, що сьогодні говоритимемо про важливі речі.

Максим допоміг мені сісти за стіл і тихо усміхнувся.

— Не хвилюйся. Це не судове засідання.

— Добре, бо я вже почала нервувати.

Ірина відкрила папку з документами.

— Тоді почнемо. Насамперед хочу сказати одну річ: сьогодні ми нічого не підписуємо. Ми лише обговорюємо, щоб усі розуміли, як це працює.

Софія здивовано подивилася на нас.

— Це через мене?

— Ні, сонечко, — відповіла я. — Це заради тебе.

Максим поклав долоню на стіл.

— Наталя розповіла мені про своє бажання розділити квартиру й залишити більшу частину Софії. Я не хочу, щоб це було емоційне рішення, тому попросив Ірину пояснити всі юридичні наслідки.

Ірина кивнула.

— Варіантів кілька. Можна оформити частки, можна скласти заповіт, можна передбачити умови користування житлом. Найголовніше — зробити так, щоб ніхто не залишився незахищеним.

Софія опустила очі.

— А можна я скажу?

— Звичайно, — усміхнувся Максим.

— Мені незручно, що ви взагалі це обговорюєте. Я не хочу, щоб через мене ви ділили квартиру.

Я взяла сестру за руку.

— Софіє, ми нічого не ділимо. Ми плануємо майбутнє.

— Але ж…

— Послухай мене, — м'яко перебила Ірина. — Юридичне оформлення — це не про недовіру. Це про любов, яка вирішила подбати наперед.

У Софії заблищали очі.

— Я ніколи не просила квартиру.

— І саме тому ти її заслуговуєш, — тихо сказала я. — Ти завжди думала не про те, що отримати, а про те, як не бути для мене тягарем.

Максим усміхнувся.

— А я хочу додати ще одну умову.

Ми всі подивилися на нього.

— Я не претендую ні на сантиметр цієї квартири. І хочу, щоб це було зрозуміло всім за цим столом.

Ірина задоволено кивнула.

— Це якраз один із пунктів, який я пропонувала зафіксувати документально.

Я подивилася на Максима й ледь помітно усміхнулася. Він запам'ятав кожне моє слово ще того вечора й не просто погодився, а зробив усе, щоб моє рішення було захищеним.

Софія раптом не витримала й підвелася зі свого місця.

— Можна вас обійняти всіх?

Ми засміялися.

За кілька секунд посеред ресторану утворили маленьке, трохи незграбне сімейне коло з чотирьох людей. І саме тоді я зрозуміла: родина — це не лише кров. Родина — це ті, хто сідає з тобою за один стіл, щоб разом берегти твоє майбутнє.