### Розділ 27

### Наталя

Львів умів дивувати навіть тоді, коли здавалося, що ми вже знаємо кожну його вуличку. Того вечора ми з Максимом довго гуляли старим містом, тримаючись за руки, заходили до маленьких книгарень, сміялися з вуличних музикантів і ділили одну склянку холодного лимонаду, ніби нам обом знову було по сімнадцять років.

Коли місто загорнулося у вечірні вогні, ми повернулися до квартири Максима. У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише тихе потріскування свічки та шум дощу за відчиненим вікном. Після довгого, ніжного вечора ми лежали поруч, вкриті легкою ковдрою, і мені було настільки спокійно, що хотілося зупинити час.

Я ліниво водила кінчиком пальця по його грудях і раптом тихо засміялася.

— Знаєш, нам потрібно виконувати пункти договору.

Максим повернув голову й лукаво посміхнувся.

— Хм… А який із пунктів ми ще не порушили?

— Безсовісний.

— Я лише уточнюю.

Я підвелася на лікоть і зробила вигляд, ніби дуже серйозно замислилася.

— Так… Пункт про ранкову каву ти виконуєш.

— Виконую.

— Пункт про турботу теж.

— Намагаюся.

— Пункт про шоколад узагалі перевиконуєш.

— Тут я професіонал.

Ми обоє засміялися.

Я знову поклала голову йому на плече, але цього разу вже без жартів.

— Максиме…

— Мм?

— Я давно хотіла з тобою поговорити про одну важливу річ.

Його усмішка одразу стала уважнішою.

— Я слухаю.

Я кілька секунд мовчала, підбираючи слова.

— Квартира.

— Наша майбутня?

— Ні. Моя.

Він нічого не перебивав.

— Я хочу її розділити. Більшу частину залишити Софії.

Максим обережно переплів наші пальці.

— Це через вступ?

— Не тільки. Вона вже доросла. Скоро університет, потім робота, своє життя… Я хочу, щоб у неї завжди був дім, у якому вона почуватиметься захищеною. Це не про недовіру до неї, а навпаки — про мою впевненість, що вона заслуговує на хороший старт.

Максим задумливо дивився у стелю.

— Ти вже все вирішила?

— Майже. Мені важливо було почути твою думку.

Він тихо усміхнувся.

— А знаєш, що мені найбільше подобається в тобі?

— Що?

— Те, що навіть коли ми говоримо про майбутнє, ти насамперед думаєш про Софію.

Я зітхнула.

— Вона для мене не просто сестра. Вона моя сім'я.

— І моя теж.

Я підняла голову.

— Ти зараз це серйозно?

— Абсолютно.

Він обережно торкнувся долонею моєї щоки.

— Наталю, мені не потрібна твоя квартира. Не потрібні квадратні метри, спадщина чи будь-яке майно. Мені потрібна ти. А якщо твоє серце підказує залишити більшу частину Софії, значить, так і потрібно зробити.

Я відчула, як до очей підступили сльози.

— Ти навіть не сперечаєшся?

— А навіщо? Я чудово знаю, скільки років ти була для неї і сестрою, і мамою, і захисницею. Було б дивно, якби зараз ти думала інакше.

Я міцніше притиснулася до нього.

— Дякую.

— За що?

— За те, що ніколи не змушуєш мене обирати між коханням і родиною.

Він поцілував мене в чоло.

— Бо це одна й та сама родина.

Ми ще довго лежали мовчки, слухаючи дощ. За вікном сяяли ліхтарі, а мені раптом стало неймовірно легко. Майбутнє більше не здавалося страшним, адже поруч була людина, яка не боялася розділити зі мною не лише щастя, а й усі важливі рішення, з яких і складається справжнє спільне життя.