Розділ 25.2. Розмова про майбутнє

Дорогою з школи Максим не поспішав одразу засипати Софію запитаннями, розуміючи, що для неї сама думка про вступ уже була достатньо хвилюючою, тому дозволив їй кілька хвилин просто помовчати й зібратися з думками, а коли вони виїхали на спокійнішу вулицю, лише тоді заговорив, повернувши голову в її бік на коротку мить.

— Ну що, майбутня студентко, розповідай, що ти вже встигла вирішити?

— Я знаю, куди хочу вступати, але не знаю, чи в мене вистачить балів на бюджет.

— Куди саме?

— На педагогічний. Я хочу вчитися на вчителя початкових класів.

Максим усміхнувся, почувши відповідь, адже пам'ятав, що Софія вже говорила про це раніше, але тепер у її голосі було щось значно серйозніше, ніж просто дитяча мрія. Вона говорила про майбутню професію так, ніби вже бачила себе в класі серед маленьких школярів, які тільки вчаться читати, рахувати й відкривати для себе світ.

— Чому саме початкова школа?

— Бо мені подобається працювати з дітьми. Я часто думаю, що першій учительці дитина довіряє майже так само, як батькам, і від неї дуже багато залежить. Якщо вчитель буде постійно кричати або принижувати дитину, вона може зненавидіти школу ще до того, як зрозуміє, навіщо взагалі вчитися. А я хочу, щоб дітям було цікаво.

— Звучить так, ніби ти вже знаєш, якою вчителькою хочеш бути.

— Можливо, — усміхнулася Софія. — Я навіть іноді уявляю, як оформлю свій клас.

Максим тихо засміявся.

— Тоді в тебе вже є головне.

— Що?

— Розуміння, навіщо тобі це потрібно. А все інше можна вивчити.

— Але вступ усе одно страшний. Там стільки всього треба знати. НМТ, коефіцієнти, заяви, пріоритети, мотиваційний лист… Я читаю інформацію, а потім закриваю сторінку і вже нічого не пам'ятаю.

— Це нормально. Вступна кампанія для людини, яка проходить її вперше, справді може виглядати як величезний список незрозумілих правил. Саме тому я й запропонував допомогу.

— А ти справді зможеш мені все пояснити?

— Постараюся. Якщо чогось не знатиму, знайдемо офіційну інформацію й розберемося разом. Я не збираюся вигадувати тобі правила тільки тому, що мені так здається.

Софія засміялася.

— Це добре. Бо я вже встигла уявити, як ти приходиш до університету й кажеш: «Це моя сестра, приймайте її».

— Навіть не мрій, — серйозно відповів Максим, хоча в очах у нього з'явилася усмішка. — Якщо ти хочеш вступити на бюджет, ти вступатимеш своїми знаннями. Я можу допомогти тобі не пропустити терміни, перевірити документи, розібратися із заявами та зрозуміти порядок дій, але твоє місце має бути твоїм.

— Я саме цього й хочу. Мені було б неприємно знати, що я отримала його не сама.

— Тоді ми зійшлися.

Максим звернув на парковку біля невеликої кав'ярні, де вони могли спокійно посидіти й поговорити, і лише після того, як вони зайшли всередину та зайняли столик біля вікна, він дістав телефон.

— Давай почнемо з простого. Ти вже визначилася з університетом?

— Так. Є один, куди я дуже хочу.

— А запасні варіанти?

— Є кілька, але вони мені подобаються менше.

— Чому?

— Бо перший університет я знаю ще зі школи. Там навчалася моя знайома, вона розповідала про викладачів, практику, студентське життя. Мені здається, що саме там я хотіла б навчатися.

— Тоді не потрібно одразу відмовлятися від мрії тільки через страх, що не вистачить балів. Спочатку треба зрозуміти свої реальні шанси.

— А як їх зрозуміти?

— Подивитися результати попередніх вступних кампаній, конкурсні бали, кількість бюджетних місць і правила цього року. Але важливо пам'ятати, що минулорічний конкурс не гарантує тобі такого самого результату цього року.

— Тобто треба мати кілька варіантів?

— Обов'язково. Один основний і кілька запасних, щоб ти не опинилася в ситуації, коли через один невдалий результат доведеться відмовитися від професії, яку ти справді хочеш.

Софія задумливо кивнула, а Максим тим часом відкрив нотатки в телефоні.

— Напиши мені назви університетів, які ти розглядаєш. Я не буду обирати замість тебе, але допоможу порівняти програми. Подивимося, де більше практики, які дисципліни входять до навчання, які вимоги до вступу та що тобі подобається більше.

— Добре.

Софія дістала свій телефон і почала диктувати назви. Максим записував кожну, час від часу ставлячи уточнювальні запитання, і поступово їхня розмова перетворилася на справжній план. Вони говорили про те, які предмети Софії давалися найкраще, де їй потрібно підтягнути знання, скільки часу залишилося до іспитів, як розподілити підготовку, а також про те, що після школи життя не стає простішим, просто з'являється більше відповідальності за власні рішення.

— Я найбільше боюся провалу, — нарешті зізналася Софія, опустивши очі на чашку. — Не самого вступу, а того, що всі чекатимуть від мене результату, а я не впораюся.

— Хто саме всі?

— Наталя. Вона стільки років заради мене робила все можливе. Я не хочу її підвести.

— Софіє, послухай мене уважно. Наталя буде пишатися тобою не тільки в тому випадку, якщо ти принесеш додому повідомлення про вступ на бюджет. Вона пишатиметься тобою, якщо ти чесно докладеш зусиль і зробиш усе, що від тебе залежить.

— А якщо не вийде?

— Тоді це не означатиме, що ти невдаха. Це означатиме лише, що цього разу не вийшло так, як ти хотіла. У житті буває багато дверей, і якщо одна не відчиняється, це не означає, що перед тобою більше немає інших.

Софія кілька секунд мовчала, а потім усміхнулася.

— Ти говориш як справжній дорослий.

— А я, на твою думку, хто?

— Не знаю. Іноді ти поводишся як суворий директор, іноді як старший брат, а іноді як людина, яка взагалі не вміє бути суворою.

— Дуже точний опис.

— Особливо останнє.

Максим засміявся, похитав головою і зробив ковток кави.

— Знаєш, що мені подобається найбільше?