Що приховує аромат кави?

Розділ 25.1. Софія та Максим

 

Кілька наступних днів Софія раз у раз поверталася подумки до розмови з Максимом, яка відбулася того дня під час їхньої зустрічі в торговому центрі. Спочатку вона вирішила нічого не робити, адже хотіла самостійно розібратися з майбутнім вступом, зібрати інформацію про документи, терміни подання заяв і всі інші речі, які незабаром мали стати частиною її життя, але що більше вона про це думала, то чіткіше розуміла, що допомога їй усе-таки не завадить. Максим не пропонував їй вступити замість неї, не обіцяв домовлятися про бюджетне місце і не намагався вирішити її майбутнє за неї, він лише запропонував допомогти розібратися в тому, що для Софії зараз здавалося величезним і заплутаним світом. Тому врешті-решт вона взяла телефон, кілька хвилин дивилася на його ім'я в контактах, ніби збиралася з духом, а потім усе-таки натиснула кнопку виклику. Максим відповів майже одразу, і в його голосі не було ані здивування, ані зайвої цікавості, лише спокійна доброзичливість, яка чомусь одразу допомогла Софії перестати нервувати.

— Привіт, Максиме. Ти зараз зайнятий?

— Привіт, Софіє. Якщо питання важливе, можу знайти час. Що сталося?

— Нічого не сталося, я просто… хотіла поговорити про вступ. Пам'ятаєш, ти пропонував допомогти?

— Пам'ятаю. То ти вирішила скористатися моєю пропозицією?

— Так, але тільки якщо ти справді можеш допомогти мені розібратися з документами й усім іншим. Я не хочу, щоб ти за мене щось вирішував.

— Саме цього я й не збирався робити. Ти сама обиратимеш університет і спеціальність, а я просто допоможу, щоб ти не загубилася серед усіх цих вимог і дедлайнів.

— Тоді добре. Можемо зустрітися?

— Звичайно. Коли тобі зручно?

— Можна після уроків.

— Домовилися. Я заїду за тобою до школи, а потім спокійно все обговоримо.

Софія погодилася, і вже через кілька годин, коли останній урок закінчився, вона вийшла з класу з відчуттям, що сьогодні нарешті зробить перший серйозний крок назустріч своєму майбутньому. Вона не очікувала, що зустріч із Максимом біля школи виявиться значно цікавішою, ніж вона могла припустити. Автомобіль зупинився неподалік від центрального входу, і Софія саме збиралася підійти до нього, коли побачила Максима, який вийшов із машини та спокійно попрямував до школи. Він виглядав звично впевнено, у своєму діловому одязі, з тією самою маленькою шпилькою на піджаку, яку Софія колись йому подарувала, і дівчина мимоволі усміхнулася, побачивши її на звичному місці. Проте майже одразу її усмішка змінилася подивом, тому що біля входу вони зустріли класну керівницю, яка, побачивши Максима, явно не поспішала пропускати його далі.

— Добрий день. Ви до кого?

— До Софії Ковальчук. Я приїхав її забрати.

— Ви родич?

— Я її опікун.

— Опікун? — перепитала жінка, і в її голосі відразу з'явилася настороженість. — А чому ми про це нічого не знаємо?

— Я думаю, вам варто уточнити інформацію в адміністрації. Я справді маю право забирати Софію зі школи.

Жінка ще кілька секунд уважно дивилася на Максима, а потім швидко попрямувала до директорського кабінету, де за кілька хвилин уже почалося справжнє з'ясування обставин. Софія, яка до цього стояла трохи осторонь, невдоволено зітхнула, коли почула схвильований голос директорки, яка явно не була готова до того, що незнайомий для більшості працівників чоловік прийде забирати ученицю.

— Софіє, підійди, будь ласка.

— Що сталося?

— Чому цей чоловік каже, що має право тебе забирати?

— Тому що він справді має таке право. Максим мій тимчасовий опікун.

Директорка здивовано перевела погляд із Софії на Максима, після чого попросила документи. Максим без зайвих суперечок показав усе необхідне, і поступово стало зрозуміло, що жодних порушень немає. Документи підтверджували його повноваження, а сама Софія неодноразово пояснила, що Максим не є сторонньою людиною і що вона добре його знає. Коли ситуація нарешті прояснилася, напруження в кабінеті трохи спало, хоча Софія була впевнена, що цей випадок ще довго обговорюватимуть у школі.

— Перепрошую за непорозуміння, просто ми повинні бути обережними щодо дітей.

— Я це розумію. Саме тому й не заперечую проти перевірки документів.

Після цих слів Максим спокійно кивнув, і здавалося, що на цьому все мало закінчитися, але класна керівниця Софії, яка весь цей час стояла поруч, раптом вирішила змінити тон розмови.

— Знаєте, Максиме, ви, виявляється, дуже відповідальна людина. Не кожен чоловік настільки серйозно ставиться до дитини.

Софія скривилася, почувши цю інтонацію, бо в голосі жінки було щось таке, що їй зовсім не сподобалося.

— Я просто виконую свої обов'язки.

— Не всі так відповідально до них ставляться. Мабуть, Софії дуже пощастило з вами.

— Думаю, їй пощастило з Наталею, яка стільки років про неї піклується.

Максим відповів спокійно, але Софія вже помітила, як змінився його вираз обличчя. Класна керівниця, однак, не поспішала відступати.

— А ви давно разом працюєте?

— Достатньо давно.

— Напевно, цікаво мати такого керівника.

— Можливо. Але, якщо чесно, я зараз більше поспішаю. Софія чекає на мене.

Жінка усміхнулася, проте Максим залишився незворушним. Він явно не збирався підтримувати цю гру, і зрештою сказав прямо, не залишаючи місця для неправильних висновків.

— До речі, щоб не виникало непорозумінь, скажу одразу: у мене є кохана людина.

Софія, яка стояла поруч, ледве стримала задоволену усмішку. Їй сподобалося, як просто і впевнено Максим поставив межу, не образивши жінку, але й не залишивши їй жодної можливості продовжувати кокетування. Класна керівниця трохи змінилася в обличчі, кивнула і більше нічого не сказала. Максим же перевів погляд на Софію.

— Ну що, ходімо?

— Ходімо.

Софія підійшла до нього, і Максим без зайвих слів узяв її за руку, після чого вони разом вийшли з кабінету, а потім і зі школи. Лише коли двері залишилися позаду, Софія нарешті не витримала й тихо засміялася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше