Розділ 25 Софія та Наталя

 наближався так швидко, що Софії часом здавалося, ніби ще вчора вона тільки-но переступила поріг одинадцятого класу, а тепер уже доводиться думати не лише про останній дзвоник, а й про іспити, вступну кампанію, документи та майбутнє, яке ще зовсім недавно здавалося чимось далеким і майже нереальним. На столі в її кімнаті поступово з'являлися списки університетів, нотатки з потрібними предметами та різноманітні нагадування, а поруч із усім цим лежав телефон, на якому вона раз у раз відкривала фотографії випускних суконь, хоча остаточно так і не могла вирішити, якою саме хоче бачити себе цього важливого вечора.

— Софіє, ти знову дивишся сукні? — запитала Наталя, заглянувши до кімнати.

— Я вже третій день дивлюся, а вибрати не можу, — зітхнула дівчина. — То одна подобається, то інша, а потім дивлюся ще десять і розумію, що перша була кращою.

Наталя засміялася.

— Тоді сьогодні вирішуємо це питання раз і назавжди.

— А якщо я нічого не знайду?

— Знайдеш. Ми просто не підемо додому, поки не знайдемо.

Софія піднялася з ліжка, взяла сумочку й уже за кілька хвилин вони вирушили до торгового центру. Дорогою розмова знову повернулася до навчання, і Наталя мимоволі помітила, наскільки серйозною стала її молодша сестра за останній рік. У сімнадцять років Софія вже намагалася самостійно планувати майбутнє, хоча за її впевненістю все ще ховалися сумніви, страхи й звичайне для цього віку хвилювання.

— Я найбільше боюся головного іспиту, — зізналася Софія, коли вони заходили до торгового центру. — Якщо там щось піде не так, усе моє навчання може піти шкереберть.

— Не накручуй себе заздалегідь. Ти добре вчишся, ти готувалася, а один день не визначає всю твою цінність.

— Знаю, але бюджет…

Софія замовкла.

Наталя подивилася на неї.

— Що бюджет?

— Я хочу вступити саме на бюджет. Я не хочу, щоб ти потім витрачала на мене гроші, які можна використати на щось інше.

— Софіє, ми ще навіть документи не подали, а ти вже придумала собі десять проблем.

— Я просто реально дивлюся на речі.

— Ти іноді надто реально дивишся на речі.

Софія усміхнулася, але тему не продовжила.

Вони обійшли кілька магазинів, переглянули десятки суконь і зрештою зупинилися біля вітрини, де на манекені була ніжна сукня спокійного кольору з легким оздобленням. Софія кілька секунд просто дивилася на неї, а потім тихо сказала:

— Оця.

— Навіть міряти не хочеш?

— Хочу. Просто… здається, я її вже уявила на собі.

Через деякий час Софія вийшла з примірочної, і Наталя одразу усміхнулася.

— Ось. Тепер я бачу випускницю.

Софія покрутилася перед дзеркалом, поправила тканину й тихо засміялася.

— Дивно.

— Що?

— Я справді закінчую школу.

Наталя підійшла ближче й обійняла сестру.

— Так. І я тобою пишаюся.

Після покупки вони вирішили зайти перекусити, але біля одного з кафе несподівано побачили Максима.

Він саме виходив із магазину з телефоном у руці й, побачивши їх, одразу усміхнувся.

— А ось і мої улюблені випускниця та її головний організатор.

— Я не організатор, — заперечила Наталя. — Я просто контролюю процес.

— Тобто організатор.

Софія засміялася.

— Максиме, не сперечайся. З нею це марно.

— Я вже зрозумів.

Вони разом сіли за столик, і розмова майже одразу перейшла до навчання.

— Ну що, майбутня вчителько молодших класів, як підготовка? — запитав Максим.

— Нормально, якщо не враховувати, що я іноді хочу просто закрити всі підручники й утекти в ліс.

— Це нормальна реакція на підготовку до іспитів.

— Ви теж так думали, коли вчилися?

— Я хотів утекти не в ліс, а від бухгалтерії, — серйозно відповів Максим.

Софія засміялася.

— Не вірю.

— Правду кажу. Але потім зрозумів, що якщо хочеш чогось досягти, доведеться сісти й зробити.

Він говорив спокійно, без повчань, і Софія уважно слухала.

— А документи ти вже дивилася?

— Приблизно.

— Я можу допомогти.

Наталя одразу насторожилася.

— Максиме…

— Я не пропоную нічого вирішувати замість неї, — спокійно продовжив він. — Просто знаю кількох людей в університеті, куди Софія хоче вступати. Можу підказати, які документи потрібно підготувати, як усе правильно оформити, де уточнити інформацію. Якщо буде потреба, допоможу розібратися з організаційними питаннями.

Софія замислилася.

— Я не знаю…

— Ти можеш просто подумати, — відповів Максим. — Жодних зобов'язань. Ти сама вступатимеш, сама складатимеш іспити, а я можу лише допомогти не загубитися в бюрократії.

Наталя мовчала, хоча було видно, що пропозиція їй не зовсім подобалася.

— Я не хочу, щоб Софія вступала через знайомства, — нарешті сказала вона.

— І не повинна, — погодився Максим. — Я навіть не пропоную такого. Якщо вона хоче навчатися там, нехай вступає своїми силами. Просто хороша порада ще нікому не завадила.

Софія повільно кивнула.

— Я подумаю.

— Домовилися.

Але дорогою додому дівчина не могла викинути цю розмову з голови. Вона чудово розуміла, що Максим не пропонував їй жодної несправедливої переваги, але водночас знала, наскільки важко буде конкурувати за бюджетне місце. У її голові постійно крутилася одна думка: а раптом без допомоги вона справді не впорається?

— Ти про пропозицію Максима думаєш? — запитала Наталя, помітивши її задумливість.

— Так.

— Я не хочу, щоб ти почувалася зобов'язаною.

— Я й не почуваюся. Просто… ти сама знаєш, як я хочу вступити.

— Знаю.

— І я знаю, що ти зробиш усе можливе, щоб мені допомогти. Але ти не можеш скласти за мене іспити.

Наталя тихо усміхнулася.

— На щастя, не можу.

— От бачиш.

Софія помовчала, а потім продовжила:

— Якщо Максим справді може просто підказати щодо документів і всього організаційного, я не бачу нічого поганого. Я не хочу чужого місця. Я хочу отримати своє.