Розділ 24.2 фінал річниці

Тим часом в іншому кінці банкетної зали почало відбуватися якесь незвичайне пожвавлення. Спочатку кілька людей просто повернули голови, намагаючись зрозуміти, що сталося, потім хтось тихо прошепотів сусідові щось на вухо, і вже за кілька секунд увага чи не всієї зали перемістилася до двох людей, які стояли неподалік від святкової фотозони. На перший погляд там нічого особливого не відбувалося, але достатньо було побачити обличчя Андрія та Ірини, щоб зрозуміти: вони обоє нервували так сильно, що, здавалося, ще трохи — і забудуть, як узагалі потрібно дихати.

Андрій кілька разів провів долонею по піджаку, поправив манжет сорочки, потім знову опустив руки й безпорадно подивився на Ірину. Вона, своєю чергою, зовсім не розуміла, що відбувається, лише помічала його дивну поведінку й намагалася усміхатися, хоча серце билося дедалі швидше. Вона ще не знала, що кілька тижнів тому Андрій зробив те, на що довго не наважувався, — поговорив із її батьками, розповів про свої почуття та попросив їхнього благословення.

Він не хотів робити це поспіхом чи перетворювати важливу для них обох мить на черговий жарт друзів, тому підготував усе заздалегідь, продумав кожну дрібницю й навіть кілька разів подумки проговорював слова, які збирався сказати. Проте тепер, коли Ірина стояла перед ним, усі заготовлені фрази раптом кудись зникли.

Андрій зробив крок до неї.

— Ірино, можна я сьогодні скажу тобі те, що давно хотів сказати?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти мене вже починаєш лякати.

Навколо стало зовсім тихо. Навіть ті, хто ще хвилину тому розмовляв, замовкли, відчувши, що зараз станеться щось важливе.

Андрій усміхнувся, хоча було помітно, як сильно він хвилюється.

— Я довго думав, як це зробити правильно, тому що ти для мене не просто людина, яка мені подобається, і навіть не просто найближча подруга. За той час, що ми знайомі, ти стала частиною мого життя настільки природно, що я вже не уявляю своїх буднів без наших розмов, суперечок, жартів і навіть твоїх зауважень, коли я роблю щось не так.

Ірина стояла нерухомо, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

— Я боявся, що ти не відчуваєш того самого, тому довго мовчав, але зрозумів одну просту річ: якщо я продовжу боятися, то можу втратити шанс на найважливішу річ у своєму житті.

Після цих слів Андрій повільно опустився на одне коліно.

По залі прокотився вражений видих.

Хтось тихо сказав:

— Ого…

Ірина просто завмерла.

Андрій дістав із внутрішньої кишені піджака невелику чорну коробочку. Його руки помітно тремтіли, але він намагався триматися впевнено.

— Я поговорив із твоїми батьками, — сказав він тихіше. — Я попросив у них благословення, тому що хочу зробити все правильно. І тепер хочу запитати тебе особисто.

Він відкрив коробочку.

Усередині лежала тонка, витончена каблучка з невеликим золотистим каменем, який під теплим світлом залу переливався м'яким сонячним відтінком.

Ірина прикрила губи долонею.

— Андрію…

— Ірино, я кохаю тебе. І хочу пройти з тобою не тільки сьогоднішній вечір, а все життя, яке нам ще належить. Ти станеш моєю дружиною?

На кілька секунд настала абсолютна тиша.

Ірина дивилася на нього, а потім її очі наповнилися сльозами. Вона намагалася щось сказати, але голос зрадницьки не слухався.

— Так, — нарешті прошепотіла вона.

Андрій ніби не повірив почутому.

— Так?

Ірина засміялася крізь сльози.

— Так, Андрію. Звичайно, так.

Тільки після цього він видихнув, наче до цієї миті взагалі забув, як потрібно дихати, обережно взяв її руку й надягнув каблучку на палець.

Зала вибухнула оплесками.

Люди підвелися зі своїх місць, хтось вигукував привітання, а Артем голосно засміявся й поплескав Андрія по плечу, коли той нарешті підвівся.

Ірина, зовсім засоромлена такою кількістю уваги, лише похитала головою, а потім зробила те, чого сама від себе не очікувала: притулилася до Андрія й сховала обличчя на його грудях.

— Я тебе ненавиджу, — тихо прошепотіла вона.

— За що?

— За те, що змусив мене так хвилюватися перед усіма.

Андрій засміявся.

— Але ти сказала «так».

— Це єдине, що тебе зараз рятує.

Їх оточили друзі, привітання сипалися з усіх боків, а Максим, який стояв неподалік із Наталею, лише усміхався, спостерігаючи за ними.

— Схоже, сьогодні наша річниця стала значно цікавішою, — тихо сказала Наталя.

— Схоже на те.

Вона подивилася на Ірину, яка все ще стояла поруч з Андрієм і раз у раз поглядала на нову каблучку.

— Я за неї така рада.

Максим ніжно стиснув її руку.

— А я радий за них обох.

Свято після цього ніби отримало друге дихання. Люди знову розійшлися по столах, хтось замовив ще напої, хтось фотографувався біля святкової фотозони, а хтось уже обговорював несподівану пропозицію. Артем не втомлювався жартувати з Андрія, Юрій щиро вітав Ірину, а друзі Максима й Наталі поступово збиралися навколо новоспеченої пари.

Робочі питання цього вечора залишилися десь далеко за дверима банкетної зали. Тут ніхто не говорив про звіти, постачання, договори чи нові кав'ярні. Тут були тільки люди, які дозволили собі хоча б на один вечір забути про справи й насолодитися моментом.

За одним столом народжувалася нова сім'я, за іншим двоє людей уперше перестали приховувати своє кохання, а десь між ними друзі сміялися, знайомилися ближче й піднімали келихи за тих, кому сьогодні пощастило знайти своє щастя.

«Кавуся» святкувала чергову річницю, але для кількох людей цей вечір став значно більшим, ніж просто датою в календарі. Для Ірини та Андрія він став початком нового етапу, для Максима й Наталі — ще одним кроком до того моменту, коли їхні стосунки перестануть бути таємницею, а для всіх інших — вечором, який вони ще довго згадуватимуть із посмішкою.