Суд над Артемом Сидоренком відбувся навесні, у закритому режимі, і тривав чотири місяці. Вирок оголосили в травні: сім років позбавлення волі за систематичні побої, вимагання та доведення до самогубства. Спершу у виховній колонії для неповнолітніх. А коли йому виповнилося вісімнадцять, у серпні, його перевели до загальної колонії суворого режиму на іншому кінці області.
Усе інше теж пішло своїм ходом. Коваленка засудили до дев'яти років за службові злочини й знищення доказів. Гриценко отримав вісім, але вже через місяць потрапив до лікарні з серцем і про нього перестали говорити. Директор школи провів рік під слідством, перш ніж суд призначив йому умовний строк і заборонив працювати в освітніх закладах. Двох вчительок звільнили, ще одну позбавили категорії. Бухгалтерка отримала штраф і два роки умовно.
Сидоренка-старшого засудили на дванадцять. У його будинку, на найкращій вулиці Липівки, тепер жила чужа родина, а в колишніх магазинах відкрилися нові, ніхто вже не пам'ятав, чиї вони були.
Олегу присудили три роки умовно за приховування речових доказів і позбавили права обіймати посади в органах до кінця життя. Він прийняв вирок без єдиного слова, мовчки схилив голову, а коли вийшов із зали, відчув, як із плечей зникла тягарем ледь помітна, давно знайома вага: ніби нарешті щось закінчилося, а не просто припинилося.
Листопад цього року видався холодним і ясним. Олег приїхав до колонії на звичайному рейсовому автобусі, з маленькою сумкою в руці. Було видно, що він не їхав у дорогу, а йшов у неї: тихо, повільно, не озираючись. За ці місяці він схуд, посивів на скронях, і в його рухах з'явилося щось нове, зібране, майже спокійне.
Запрошення прийшло від самого Артема. Короткий лист, написаний чужим, косим, незграбним почерком, на клаптику паперу, який адвокат передав через Катерину: «Мені потрібно поговорити з Гаврилюком. Тільки з ним. Якщо він захоче». Олег прочитав його кілька разів. Потім довго стояв у себе на кухні, дивлячись у вікно, а на третій день сказав Катерині: «Поїду».
Колонія стояла за дев'яносто кілометрів від найближчого міста, серед рівних сірих полів, над якими висіло низьке небо. Паркан із колючим дротом, вежі, сторожові будки, широкий бетонний двір. Охоронець на прохідній довго вивчав документи, дивився на Олега підозріло, але зрештою мовчки показав на зелені двері.
Кімната для побачень була маленька, холодна, обшарпана. У центрі стояв металевий стіл, прикручений до підлоги, по обидва боки по лавці. На стінах облущена зелена фарба, на вікні ґрати. У кутку тихо гудів старий обігрівач, але від нього теплішало лише в радіусі метра.
Олег сів і став чекати.
Через п'ять хвилин відчинилися двері, і конвоїр привів Артема.
Він зовсім змінився. Голова, вистрижена під нуль, відкривала худе, вузьке обличчя з гострими вилицями й темними тінями під очима. Сіра роба висіла на ньому мішкувато, наче на чужому плечі. Руки, колись доглянуті, мали подряпини й почорнілі нігті. Він ішов повільно, трохи згорбившись, не дивлячись нікому в очі, і, сівши навпроти, довго мовчав, втупившись у стіл.
Олег дивився на нього і не відчував нічого, окрім дивної, майже нестерпної втоми. Це був не той хлопець, який колись, на шкільному стенді, усміхався зверхньо й упевнено. Це був просто змучений вісімнадцятирічний підліток, що звик, що на нього більше ніхто не дивиться.
— Ви прийшли, — нарешті сказав Артем. Голос у нього охрип, став ламким. — Не думав, що прийдете.
— Ти просив.
— Так. — Він кивнув, не підводячи очей. — Я хотів... Не знаю, що саме. Просто поговорити з кимось, хто не... — Він замовк. — Хто бачив його.
Олег промовчав.
— Ви були на даху, — продовжував Артем. — Адвокат казав. Ви намагалися його втримати.
— Не встиг.
— Так. — Артем стиснув кулаки, потім розтиснув. — А він... казав щось? Перед тим? Про нас?
Олег довго дивився на нього. Потім повільно, обережно, вибираючи кожне слово, відповів:
— Він казав, що йому боляче. Що втомився. Що не бачить сенсу. Про вас він майже не говорив. Але раніше, на допиті, коли слідчі питали, чи тримає він на вас зла, він сказав одну річ.
Артем підняв очі. Вперше за всю розмову він глянув прямо, і Олег побачив у них щось, чого не було раніше: не злість, не зверхність, не страх. Лише голе, неприховане очікування.
— Що? — прошепотів він.
— Він сказав: «Я не тримаю зла».
У кімнаті стало дуже тихо. Обігрівач гудів. Десь за стіною хтось пройшов із важкими, гучними кроками.
Артем сидів нерухомо. Потім його обличчя повільно зморщилося, наче хтось стиснув його всередині. Він відвернувся до стіни, закрив рот долонею й довго не міг видихнути.
— Це гірше, — вимовив він нарешті крізь пальці. Голос його тремтів. — Це набагато гірше. Якби він ненавидів... якби прокляв... Я б міг це витримати. Але так...
Він замовк.
Олег не поспішав. Вічність, мабуть, вони просто мовчали, і ця мовчанка була не ворожа, а тяжка й чесна, як сніг на дахах у лютому.
— Знаєте, що тут найгірше? — раптом спитав Артем, не обертаючись. — Не удар.
Олег чекав.
— У виховній було інакше. Там усі дрібніші, ще майже діти. А тут... — Він торкнувся пальцями ледь помітного шраму над бровою. — Тут усе знають. У першу ж ніч хтось із камери прочитав на телефоні статтю. Тут у всіх є телефони й інтернет. Усі дізналися, хто я, за що сиджу і що з ним сталося. А тут свої правила. За таке на повагу не розраховують.
— Що вони зробили?
— Спершу просто дивилися. Потім забрали мої речі. Потім сказали, що тепер я прибираю. Усе брудне моє: підлога, туалети, чужий посуд. На моє ліжко кидають чуже сміття. Одного разу вночі мені розбили губу, бо я, бачте, «задивився». Вибили зуб. — Він сказав це рівно, майже без інтонації, як говорять про чужу погоду. — Адміністрація знає. Вони кажуть, що я сам винен і що в них немає охоронця на кожного. Я не скаржився. Кому?
Олег стиснув щелепи, але нічого не сказав.
— Найстрашніше те, що ніхто навіть не жаліє й не гнівається, — додав Артем. — Вони просто мене не бачать. Ніби я предмет. Коли заходжу в їдальню, розмови стихають. Коли сідаю за стіл, усі пересідають. Бачать лише тоді, коли треба когось штовхнути чи кого-небудь змусити працювати. Тоді я для них існую.