Що посіяв, те й пожнеш

Розділ 24. Доміно

 

Дільничний Коваленко дізнався про обшук за двадцять хвилин до того, як у двері його кабінету постукали. Це були найдовші двадцять хвилин у його житті.

Спершу подзвонила секретарка Гриценка, тихим, переляканим голосом повідомивши, що до відділу їде колона з обласної прокуратури. Потім хтось із молодших, захеканий, залетів у кабінет і шепнув, що на вулиці стоять три чорні мікроавтобуси й люди в цивільному виходять із них, не поспішаючи, ніби на звичайну нараду. Коваленко сидів, тримаючись за краї столу, і дивився на жовту стару шафу в кутку, у верхній шухляді якої лежали папки, яких давно не мало бути.

Він кинувся до них. Витягнув, розкидав, вхопив степлер, ніби той міг допомогти, потім шредер, що стояв у кутку й нещадно гудів, пожираючи аркуші. Руки тремтіли. Пальці були мокрі й слизькі від поту. Один аркуш застряг, другий порвався, а третій, найважливіший, із його власним записом, нашвидкуруч нацарапаним на клаптику три роки тому й чомусь не знищеним, випав на підлогу.

Він присів, потягнувся за ним, і саме в цю мить двері розчинилися.

— Не поспішайте, — сказав спокійний, рівний голос.

На порозі стояв Бондаренко, у темному пальті, з портфелем у руці. За його плечима тримали стрункий ряд двоє слідчих у цивільному й один у формі, з невеликою відеокамерою. Нікого не було схвильовано чи озлоблено. Люди робили свою роботу, і в цьому була особлива, майже будденна неминучість.

— Семене Івановичу, — додав Бондаренко, дивлячись повз Коваленка, у глибину кабінету, де на стіні висіла фотографія начальника. — Він теж нас чекає?

— У нього нарада, — хрипко відповів Коваленко.

— Нічого. Ми почекаємо.

Він повільно підійшов до столу, нахилився, підняв з підлоги пожмаканий аркуш і прочитав його, не відриваючи очей. На нього падало денне світло з вікна, і Коваленко, дивлячись знизу вгору, раптом зрозумів, що цей чоловік не збирається ні гніватися, ні дивуватися. Він просто знав.

— «Мельник Г. І. Усна скарга на хлопців зі школи. Не реєструвати», — вголос прочитав Бондаренко. Голос його був рівний. — Дата збігається із записом у щоденнику хлопця. Почерк ваш. Ви ж її бачили?

Коваленко мовчав.

— Забирайте, — сказав Бондаренко слідчим.

У відділі зчинилася тиша, тільки шредер усе гудів і гудів, жуючи останній аркуш, поки хтось не підійшов і не висмикнув шнур із розетки.

Гриценка вони знайшли у його кабінеті. Він сидів за столом, акуратно склавши долоні, і виглядав так, ніби чекав їх із самого ранку. На столі лежала чиста аркушка паперу з надрукованим текстом: заява про звільнення за станом здоров'я. Одна фраза була підкреслена червоним: «у зв'язку з погіршенням самопочуття».

— Це неможливо прийняти, — сказав Бондаренко, зазирнувши в папірець. — Ви потрібні нам здоровим. Свідчення з хворих не береться.

Гриценко подивився на нього довго, без злості. На його лагідному, мясистому обличчі вперше за багато років не було ні усмішки, ні «доброго дядька». Лише втома.

— Ви розумієте, скільки людей залежить від таких, як я? — тихо спитав він. — Скільки сімей? Це ж тримається на людях. Якщо прибрати кілька цеглин...

— Тримається на людях, — погодився Бондаренко. — Тільки не на тих, які мовчать, коли діти плачуть.

Гриценка вивели під руки, без наручників, без криків, поволі, під поглядами кількох здивованих колег. Ті стояли в коридорі, розгублені, не знаючи, куди дивитися. Хтось відвернувся. Хтось дивився в підлогу. Секретарка, огрядна жінка з гладенько зачесаним волоссям, раптом заплакала, не вголос, а ніби крізь зуби, затуляючи рот долонею.

До вечора по Липівці вже ходили чутки, швидші за блискавку. Директор школи, Володимир Петрович, того ж дня, о шостій, самотужки з'явився у відділі, у строгому сірому костюмі, із портфелем і самотнім, виснаженим обличчям. Він пройшов повз вахтера, мовчки сів на стілець у коридорі й сказав першому, хто підійшов:

— Я прийшов давати свідчення.

Це не було щирим каяттям. Це був розрахунок: людина, що стояла на тонкому льоду, вирішила, що краще першою стрибнути, ніж чекати, поки лід проломиться. Але в Бондаренка вистачало розуму, щоб прийняти й таке. Він слухав директора годину, потім дві, потім три. Той називав імена. Заступник. Дві вчительки. Завуч. Двоє батьків. Бухгалтерка, яка проводила гроші через спортзал. Усі вони колись одного разу зробили маленький, зручний вчинок: промовчали, підписали, відвернулися. І тепер кожен із цих учинків лягав у протокол, як крапля, що перетворюється на потік.

Олена Петрівна, учителька історії, прийшла наступного ранку, без виклику. Вона стояла на порозі кабінету слідчого, у своїй акуратній вовняній кофті, з журналом у руках, і не могла вимовити жодного слова. Потім нарешті прошепотіла:

— Я чула, як він пискнув. Той хлопчик. Я чула й сказала: «Тихіше, діти». І більше нічого.

Вона вперше за багато років плакала в чужому кабінеті, і ніхто не поспішав її втішати. Не тому, що не хотів. А тому, що кожен розумів: це її власна дорога, і вона мусить пройти її сама.

Сидоренка-старшого затримали в ніч з вівторка на середу на малому пункті пропуску, за сорок кілометрів від Липівки. Він їхав на чорному позашляховику, сам, без охорони, з двома дорожніми сумками на задньому сидінні. У сумках знайшли готівку в трьох валютах, закордонні паспорти й тонку теку з копіями документів, яким колись, на його думку, судилося назавжди лишитися в сейфі.

Прикордонник, молодий хлопець, якого він навіть не пам'ятав би в обличчя, дивився на його паспорт довго й уважно, а потім тихо сказав:

— Вийдіть, будь ласка, з машини.

Сидоренко-старший не крикнув, не зірвався, не почав погрожувати. Лише повільно, з тією самою ввічливістю, з якою говорив із директорами й чиновниками, вийшов, випрямився, розправив комір пальта й поглянув на нічне небо. Те саме небо, що й завжди. Тільки тепер воно здавалося зовсім не його.

Вранці всі вже знали. Телефони в Липівці пищали без упину, повідомлення пролітали з кімнати в кімнату, з двору у двір. Хтось видихав, хтось хрестився, хтось повільно, ніби не вірячи, опускався на стілець. Люди, які роками пам'ятали, як їздили на чорних позашляховиках по вулицях, як дарували школі комп'ютери, як відкривали магазини й вручали грамоти, раптом відчули дивне, незнайоме, майже лякаюче почуття: що світ, можливо, не настільки закритий, як їм здавалося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше