Розділ 8. Вибір

Листопад увійшов у Липівку з першими заморозками. Калюжі вкрилися тонкою кригою, яка хрустіла під підошвами, а небо стало низьким і білим, як необроблений папір. Місто змінилося. Після смерті Влада воно ніби стискалося: батьки забирали дітей зі школи, вечорами вулиці порожніли, у вікнах рано згасало світло. Поліцейська машина стояла біля воріт школи вже третій тиждень, але ніхто більше не питав, чому саме там.

Банда розвалилася не одразу, але помітно. Артем ходив замкнений, дратівливий, сидів на задній парті, не підіймаючи очей. Назар зовсім замовк, хоча й раніше був небагатослівним. А Єгор Кравець, який колись реготав найголосніше й першим підставляв ногу, став схожим на людину, що давно не спала. Він кусав нігті до крові, здригався від кожного різкого звуку й озирався, коли заходив у порожній коридор.

Тарас спостерігав за цим із тим самим тихим спокоєм, із яким колись спостерігав за мурашником біля своєї школи в молодших класах. Йому було цікаво, що саме відбувається з людьми, коли в їхній світ вперше потрапляє страх.

У той вечір у нього з'явилося нове відчуття. Раніше він боявся самого себе. Тепер це минуло. Залишилося інше: тихе, рівне розуміння. Він нічого не вирішував. Він просто знав.

Знав, як це буде, наче давно прочитав сюжет, і лишалося тільки дійти до потрібної сторінки.

Єгор вийшов на нього сам.

Це сталося в четвер, після уроків, на майданчику за спортзалом, де зазвичай нікого не було. Тарас ішов до воріт, і раптом із-за рогу з'явився Єгор: блідий, розхристаний, із червоними очима. Він підійшов упритул, і Тарас відчув різкий запах перегару, змішаний із запахом цигарок і поту.

— Мельнику, — сказав Єгор хрипко. — Є розмова.

Тарас зупинився й подивився на нього спокійно.

— Слухаю.

— Ти... — Єгор облизав пересохлі губи й озирнувся. — Ти що робив того вечора? Коли Влада... коли його...

— Був у бібліотеці, — відповів Тарас. — Я вже розповідав поліції.

— Так, так. — Єгор закивав, але його погляд бігав. — Бібліотека. Я чув. Просто... Я не знаю. Просто мені здається, що ти якийсь не такий став. Тихіший. Спокійніший. Ти не боїшся.

— Чого мені боятися?

Єгор витріщився на нього, і на мить Тарас побачив у його очах щось нове: не звичайну зверхність, а крихту, дрібну крихту здогаду. Вона з'явилася й одразу зникла. Єгор нервово розсміявся.

— Ні, нічого. Я просто... — Він потер обличчя долонями. — Мені так страшно, Мельнику. Уяви: хтось ходить містом і чекає. А ми ж із ним... Ми ж усі. Усі, хто з ним був.

Тарас мовчав. Він бачив, як тремтять Єгорові руки, як пересмикується куточок рота. Це була людина, яка вперше в житті по-справжньому злякалася, і в цьому страху було щось жалюгідне й водночас щось, що майже викликало співчуття.

Але лише майже.

— Єгоре, — сказав Тарас тихо. — Ти ж пам'ятаєш гаражі? Той дощ?

Єгор здригнувся.

— Ну... Це ж був жарт. Просто жарт.

— Я пам'ятаю, — сказав Тарас. — Ти тоді сказав, що я дивлюся, як собака, якого кинули.

Єгор не відповів. Він дивився на нього з якоюсь тупою, нерозумною тривогою, ніби вперше побачив перед собою не мішень, а людину.

— Іди додому, — сказав Тарас і повернувся йти. — Тут холодно.

Він пішов, не оглядаючись. За спиною лишився стояти Єгор, збентежений, розгублений, і ще довго дивився йому вслід.

Вдома він довго сидів за столом, не вмикаючи світла. На столі стояли зошит у чорній обкладинці та зламана ручка, і вони лежали поруч, як два предмети з одного набору.

Тарас розгорнув зошит. Прогортав сторінки: дати, імена, короткі речення, які вже стали схожими на хроніку якоїсь іншої війни. Дійшов до порожнього аркуша, довго дивився на нього, а потім написав:

«Єгор. Він пам'ятає гаражі».

Більше нічого. Ніяких пояснень. Йому не потрібні були пояснення. Це було схоже на запис у списку покупок: просто нагадування, яке не вимагає виправдань.

У ту ніч він спав погано, але не від страху. Йому снилося щось неясне, тепле й далеке: дитячий двір, літо, чийсь сміх, у якому не було зла. Він прокинувся вранці з відчуттям, що в цьому сні був хтось, кого він колись любив, але не міг упізнати.

У наступні дні він просто жив. Ходив до школи, відповідав на уроках, мовчки слухав Марину, яка тепер говорила здебільшого про Артема й про те, як той «страшенно переживає». Тарас кивав. Дивився, як за обідом Єгор їсть, уткнувшись у тацю, і як вони з Назаром ледве перекидаються словами.

Тарас помічав, що він вивчає Єгора. Не навмисно, а так, як вивчаєш знайоме місце: де він ходить, коли виходить із дому, коли повертається. Єгор жив у старому районі за залізницею, у будинку з облупленим фасадом. Увечері, коли батьки лягали спати, він вислизав надвір і йшов на занедбаний майданчик за колійним насипом, де колись стояли гойдалки. Там він курив, сидячи на іржавій перекладині, і дивився в темряву. Це було схоже на звичку, на ритуал, який давав йому відчуття, що він ще контролює бодай щось.

Тарас дізнався про це не з наміру, а випадково: одного вечора йшов додому довшою дорогою й побачив червоний вогник цигарки. Він зупинився. Постояв. Потім пішов далі.

Але наступного разу він уже знав, куди дивитися.

Рішення прийшло не як спалах, а як тихий, рівний висновок. Він не відчував ні ненависті, ні злості. Він просто розумів, що це має бути так. Так, як розуміють, що наступного дня настане ранок.

У п'ятницю вночі шосту годину поспіль падав дрібний, густий сніг. Він лягав на дахи, на дерева, на порожні гойдалки й робив світ тихим і білим, ніби хтось накрив його чистим простирадлом. Тарас стояв біля колійного насипу, у темряві, і дивився на червоний вогник, що світився за кілька десятків кроків.

Він підійшов тихо. Сніг гасив кроки.

Єгор сидів на перекладині, згорбившись, і не одразу почув. А коли відчув чиюсь присутність, різко обернувся, і цигарка випала з його пальців.

— Хто... — почав він і замовк.

У світлі далекого ліхтаря він побачив Тараса. Спершу на його обличчі з'явилася полегшена, нервова усмішка, і він видихнув: