Розділ 7. Тиша після

Тіло знайшли о шостій ранку. Чоловік із сусіднього будинку вигулював собаку, і та потягла його в провулок між гаражами, де вони зазвичай не ходили. Далі все розгорталося так, як це буває в маленьких містах: через годину новина вже перелітала з вікна у вікно, через дві вона була в усіх чатах, а через три вся Липівка вже знала ім'я хлопця, якого знайшли мертвим на асфальті.

Тарас дізнався про це від матері. Вона стояла на порозі його кімнати з телефоном у руці й дивилася на нього довго, мовчки, ніби хотіла щось сказати, але не знаходила слів.

— У вас там хлопця вбили, — нарешті промовила вона. — Із вашої школи. Бойка, чи як там його.

Тарас сидів на краю ліжка й зав'язував шнурки. Руки не тремтіли. Він сам цьому здивувався.

— Як? — спитав він.

— Не знаю. Кажуть, у провулку. — Мати похитала головою. — Страшно. Господи, страшно. Ти там обережніше ходи. Додому одразу, добре?

Вона піднесла руку, ніби хотіла торкнутися його плеча, але передумала й опустила. Тарас кивнув. Мати постояла ще секунду й пішла на кухню, і він почув, як вона перегризає тишу тихим бурмотінням, схожим на молитву.

У школі стояв густий, важкий гул. Перед входом збилися учні, дівчата тулилися одна до одної, дехто плакав, дехто просто стояв із застиглим обличчям, не розуміючи, як на таке реагувати. Біля воріт чергувала поліцейська машина. Двоє чоловіків у формі розмовляли з охоронцем, а третій, у цивільному, сірому пальті, стояв трохи осторонь і мовчки спостерігав. Він був немолодий, із втомленим обличчям і уважними очима, і Тарасові на секунду здалося, що цей чоловік дивиться просто на нього. Та погляд ковзнув далі, і Тарас зрозумів, що це просто його уява.

Перший урок скасували. Усіх зібрали в актовій залі. Директор, Володимир Петрович, високий сивий чоловік у строгому костюмі, вийшов на сцену, довго стояв мовчки, стискаючи в руках аркуш із приготованою промовою, а потім відклав його.

— Діти, — сказав він глухо. — Сьогодні вночі трагічно обірвалося життя вашого однокласника. Влада Бойка.

У залі хтось схлипнув. Тарас, що сидів у самому кінці, дивився на директора й думав про те, що цей голос ніколи не повертав голову до коридору, коли Влад штовхав його. Йому хотілося засміятися. Він стиснув губи.

— Просимо вас бути обережними, — продовжив директор. — Не ходити самим у вечірній час. Повідомляти про будь-які підозрілі ситуації. І, будь ласка, не поширювати чутки. Поліція працює. Ми віримо, що справедливість буде встановлена.

Слово «справедливість» він вимовив м'яко, так, ніби воно було частиною протоколу.

У першому ряду сиділи Артем, Єгор і Назар. Тарас бачив їх потилиці. Артем сидів нерухомо, дуже рівно, і в нього напружилися м'язи шиї. Єгор нервово смикав ногою. Назар, як завжди, мовчав, але тепер його мовчання було іншим: тіснішим, чорнішим. Вони не плакали. Вони виглядали переляканими й розгубленими, вперше за багато років не як господарі школи, а як діти.

Марина сиділа поруч із Лізкою, і її плечі трусилися. Вона плакала, і її сльози були справжніми або виглядали такими. Коли актова зала розійшлася, вона вчепилася в Тарасів рукав і притиснулася до нього, шепочучи крізь схлипування:

— Це так жахливо. Влад... Він же був такий живий. Не можу повірити.

Тарас обійняв її, поклав долоню на спину й гладив між лопатками, як колись, коли вона плакала над двійкою з хімії. Він відчував під пальцями її тремтіння. Його власне серце билося рівно, спокійно, як годинник.

— Усе буде добре, — сказав він тихо. — Я з тобою.

Вона притиснулася ще міцніше. Він дивився поверх її голови на порожній шкільний коридор і думав про те, що вона вперше в житті тримається за нього так, ніби він справді її рятує.

Опитування почалося по обіді. Поліцейські розсадили учнів по кабінетах і викликали по одному, а інколи по двоє. Опитували коротко, формально: де був учора ввечері, коли востаннє бачив Влада, чи не було в нього ворогів.

Тарас чекав своєї черги в коридорі, сидячи на підвіконні й дивлячись у вікно. Мимо нього пройшов Єгор: блідий, злий, зі стиснутими кулаками. Він навіть не глянув на Тараса. Попереду тягнулося кілька хвилин невизначеності, і за цей час Тарас вперше відчув страх. Не від того, що його можуть викрити. Від того, що він, мабуть, був би цьому радий.

Нарешті його покликали.

В кабінеті сиділи двоє: молодий поліцейський із блокнотом і той самий чоловік у сірому пальті. Він не представився, лише кивнув Тарасові на стілець і запитально поглянув на колегу.

— Мельник Тарас, десятий клас, — зачитав молодий. — Бачили вчора Бойка?

— У школі, — сказав Тарас. — На уроках.

— А після уроків?

— Я був у бібліотеці. До самого закриття.

— Хто може підтвердити?

— Бібліотекарка. Ольга Миколаївна. Я повернув їй ключ від читального залу.

Молодий записав. Чоловік у сірому пальті мовчав. Він сидів, трохи нахилившись уперед, зчепивши пальці, і дивився на Тараса дуже спокійно, без жодної різкості, так, ніби просто хотів його розгледіти.

— У вас були стосунки з Бойком? — спитав молодий.

Тарас на секунду завагався. Він знав, що відповідь «ні» прозвучить підозріло. Усі в школі знали, що Влад цькував його роками.

— Він і його друзі часто з мене сміялися, — відповів він рівно. — Але я не тримаю на них зла.

Молодий на мить зупинився, поглянув на колегу. Чоловік у сірому пальті ледь помітно нахилив голову.

— Не тримаєте зла, — повторив він тихо. Це були його перші слова за всю розмову. Голос у нього був низький, спокійний. — Це добре. Це дуже рідкісна якість.

Тарас дивився йому в очі і не відводив погляду. Чоловік дивився теж. Це тривало, мабуть, з пів секунди, але Тарасові здалося, що значно довше.

— Дякуємо, — нарешті сказав молодий. — Можете йти.

Тарас підвівся й вийшов, відчуваючи, як по спині повільно стікає струмінь холодного поту. Тільки в коридорі він зрозумів, що стискав у кишені куртки край рукава так сильно, що онімілі пальці не слухалися.