Розділ 5. Правда

Наступного дня Марина справді принесла йому смачного: пакет з домашнім печивом, ще теплим, загорнутим у серветку. Вона сиділа поруч на лавці за спортзалом, гладила його по руці й повторювала, що ніколи собі не простить цієї ганебної витівки Єгора. Тарас їв печиво й кивав. Воно було солодке й трохи пригоріле з одного боку, і він з'їв його до крихти, бо вона готувала це для нього.

Після цього минуло ще кілька днів. Банда більше не торкалася теми гаражів, ніби нічого й не було. Відео в чаті зникло так само раптово, як з'явилося: хтось його видалив, і Тарас вирішив, що це зробила Марина. Він дивився на неї з новою, майже болісною вдячністю.

У суботу вона написала: «Мама сьогодні на зміні до вечора. Приходь до мене, подивимося кіно. Тільки не раніше четвертої, добре? Я ще приберу».

Тарас прочитав це й сидів нерухомо хвилину. Вона запрошувала його додому. Вперше. Усередині в нього все закрутилося: радість, страх, розгубленість. Він не знав, що там робитимуть, що говоритимуть, куди дивитися.

Перше, що він вирішив: потрібен подарунок.

Він дістав із коробки під шкарпетками конверт зі ста двадцятьма гривнями, тими самими, що збирав на навушники. Довго дивився на нього. Потім поклав у кишеню й вийшов з дому. У маленькому кіоску біля автостанції, де продавали біжутерію й дешеві іграшки, він знайшов тоненьку підвіску у вигляді зірки. Не справжнє срібло, звісно, просто метал із блискучим покриттям. Але зірка була гарна, і вона нагадала йому про розмови, які вони вели в бібліотеці. Продавчиня загорнула її в маленьку паперову коробочку з бантиком.

Тарас заплатив усі гроші до копійки й навіть не здригнувся.

До четвертої лишалося ще сорок хвилин, але він не втримався й пішов раніше. Йому здавалося, що, якщо він прийде трохи рано, вона зрадіє. Він навіть уявляв, як вона відчинить двері, здивується, а потім засміється й скаже: «Ти такий нетерплячий».

Марина жила в старому триповерховому будинку біля міського парку. Двері її квартири були на другому поверсі. Тарас піднявся сходами, поправив волосся й підніс руку, щоб постукати.

І завмер.

Двері були не зачинені до кінця. Вони прочинилися на кілька сантиметрів, як буває, коли хтось зайшов у поспіху й забув смикнути ручку. З глибини квартири чувся сміх. Дівочий і хлопчачий. Тарас упізнав обидва голоси ще до того, як усвідомив, що саме чує.

Він не мав бути тут. Він знав це. Правильніше було б постукати, увійти, запитати. Або піти. Але ноги чомусь не слухалися, і він стояв, ніби прикутий, і дивився крізь щілину в передпокій, а за ним у вітальню, де на дивані сиділи двоє.

Марина півлежала, закинувши ноги на подушки. Поруч, так близько, що їхні плечі торкалися, сидів Артем Сидоренко. Він тримав її телефон і щось дивився на екрані. Марина тицьнула його у плече й засміялася, а потім нахилилася, і вони поцілувалися. Недовго, мимохідь, як цілуються люди, які роблять це не вперше й не відчувають потреби ховатися.

Тарас не відчув нічого. Це було дивно. Світ навколо нього раптом став дуже чітким і тихим: він чув, як на кухні крапає кран, як десь у дворі гавкає собака, як у його власних вухах пульсує кров. Усе було різким, наче хтось підкрутив різкість на старому фотоапараті.

— Він же прийде о четвертій, — сказала Марина. Вона відсторонилася й поправила волосся. — Давай не затягувати.

— Та хай приходить, — протягнув Артем. — Хай подивиться.

— Ні, ну ти що, — засміялася Марина. — Навіщо його лякати? Я хочу, щоб він ще трохи побув.

— Скільки ще?

— Не знаю. Поки не набридне. — Вона відкинулася на подушки й потяглася, як кішка. — Знаєш, найкраще те, як він на мене дивиться. Просто відчуваєш, що я для нього як сонце. Він же дивиться на мене так, ніби я всю його долю тримаю в руках.

— Так і є, — сказав Артем.

— Так і є, — погодилася вона. — Я навіть не очікувала, що буде так легко. Він готовий на все. Попроси його стрибнути в річку, стрибне. Мій песик.

Артем розсміявся. Марина сміялася разом із ним, і її сміх був тим самим теплим, тим самим ніжним, яким вона колись у бібліотеці говорила: «Мені цікаво».

— А гаражі? — спитав Артем. — Ти ж була там, у машині. Скажи чесно, смішно було?

— Дуже. Він стояв такий мокрий, такий жалюгідний. Ми з Лізкою ледь не померли зі сміху. А потім я йому ще й написала, і він мені подякував. — Вона пирхнула. — Подякував, уявляєш?

Тарас стояв у дверях, і йому здавалося, що це говорять не про нього. Що це чужа історія, яку він випадково підслухав. Що ось зараз вона закінчиться, і все повернеться на місце.

Але вона не закінчилася.

— А що, як він дізнається? — запитав Артем. Він говорив недбало, перекидаючи її телефон з руки в руку. — Що тоді?

— Ну й що? — Марина знизала плечима. — Він нікому не скаже. Кому він скаже? Мамі, яка нічого не чує? Батькові, який його лупцює? Він без мене пропаде, Артеме. Я для нього єдина. — Вона помовчала й додала тихіше, і в її голосі з'явилося щось нове, хижо-мрійливе: — Знаєш, мені навіть цікаво, що він зробить, коли все зрозуміє. Хочеться побачити його обличчя. Як воно зламається. Ці очі. Вони будуть такі... порожні.

Артем розсміявся.

У цю мить Тарас зрозумів, що його рука вже в кишені. Він не пам'ятав, як вона туди потрапила. Пальці самі знайшли телефон, самі відкрили камеру, самі натиснули червоне коло. Руки більше не тремтіли. Це було так дивно, що він навіть не злякався: тіло ніби відокремилося від нього й почало діяти за власною логікою, холодною й чіткою, як у машини.

Він підняв телефон до щілини й навів на диван. На екрані було видно все: її обличчя, її усмішку, Артема поруч. Вухо в навушнику ловило кожне слово. Вони говорили ще з пів години, про нього, про школу, про те, як нудно жити в Липівці, про Лізку, про когось із класу. Тарас стояв нерухомо, ніби перетворився на частину стіни. Нога заніміла, але він не рухався.

Нарешті Марина глянула на годинник.

— Чорт, уже пів на четверту. Він скоро. Давай, іди. Я скажу, що ти заходив по зошит.