Розділ 4. Тиск

Жовтень прийшов у Липівку сирий і сірий. Дерева за вікном шкільного кабінету скинули половину листя, і воно липнуло до асфальту, перетворюючись на брудну кашу. Але в Тарасовому житті вперше за багато років щось змінилося на краще.

Справді змінилося, або йому так здавалося. Банда більше не чіпала його в коридорах. Влад пройшов повз нього в понеділок, навіть не поглянувши. Єгор у вівторок кивнув, ніби вітаючись. Назар, як завжди, мовчав і дивився крізь нього, але хоча б не виставляв ногу. Артем ні разу не сказав «привид». Тарас ходив школою обережно, як людина, що переходить по тонкій кризі, не вірячи, що вона витримає.

Марина змінилася теж, або це він змінився поруч із нею. Вона вже не просто йшла з ним додому. Вона сідала поряд на лавці біля школи, брала його за руку, коли вони переходили дорогу, і Тарас не знав, куди подіти власні пальці, такі невмілі й холодні. Одного дня вона, не питаючи, сказала:

— Ти ж мій, правда?

Тарас завмер. Вона дивилася на нього знизу вгору, злегка схиливши голову, з маленькою посмішкою, від якої в нього спершу перехопило дух, а потім усередині щось м'яко осіло.

— Так, — сказав він. — Твій.

— Хороший, — відповіла вона й легенько потріпала його по волоссю, як потріпують ласкавого собаку. — Мій хороший.

Це прозвучало ніжно. Тарас не помітив нічого дивного. Лише пізніше, вночі, прокручуючи цю сцену в голові, він раптом відчув дрібний, ледь вловимий холодок, ніби в кімнаті відчинилося вікно. Але він швидко відігнав це відчуття. Це було просто ласкаво, переконав він себе. Вона просто так показує, що їй не байдуже.

Поступово з'явилися дрібні прохання. Марина попросила його поділитися конспектами з алгебри, бо вона пропустила два уроки. Тарас переписав їх почерком, який так їй сподобався, і навіть пронумерував сторінки. Вона попросила його принести їй каву з буфету, бо спішила на репетицію. Він приніс, а потім випадково розлив трохи на руку й промовчав. Вона попросила не розмовляти з іншими хлопцями так багато. Не тому, що ревнувала, а тому, що «вони можуть тебе не так зрозуміти».

Тарас погоджувався на все. Він був готовий на все, лише б цей світ, який раптом став теплим, не зник.

Одного дня Марина сказала, що не варто ходити до школи в цій куртці.

— Вона якась... — вона щось підшукала в повітрі пальцями, — стара. Давай ти надінеш ту, чорну, що в тебе вдома. Вона тобі більше личить.

Тарас не мав чорної куртки. Він мав лише синю, залатану на лікті. Але наступного дня він прийшов у шкільній сорочці без куртки, змерзлий і блідий, бо не хотів, щоб вона дивилася на його стару. Марина гмикнула, але нічого не сказала. Тільки подивилася на нього довгим поглядом, і Тарас не зрозумів, що в ньому було: задоволення чи байдужість.

Таких моментів ставало дедалі більше. Спочатку вони здавалися дрібницями, які легко ігнорувати. Але вони складалися одна до одної, як цеглини в стіні, яку він сам не помічав, поки вона не виросла навколо нього вище голови.

Затишшя тривало рівно три тижні.

Першою ластівкою стало повідомлення в чаті класу, який Тарас читав мовчки, ніколи нічого не пишучи. У п'ятницю ввечері там з'явився короткий напис від Єгора: «Мельник, Марина просила тебе зайти до гаражів на Садовій о шостій. Сказала, що хоче поговорити без свідків».

Тарас перечитав це тричі. Серце вдарилося так сильно, що закололо під ребрами. Він написав Марині: «Ти просила мене прийти?» Відповіді не було. Це його не злякало. Вона часто не відповідала відразу. Вона була зайнята, у неї була сім'я, репетиції.

Без двадцяти шоста він уже стояв біля гаражів.

Садова була найтихішою вулицею Липівки: ряд іржавих гаражних боксів, покинутий склад, купа сміття, якесь дерево, що росло прямо з розколотого бетону. Накрапав дрібний холодний дощ. Тарас підняв комір сорочки, застебнув її аж до горла й став під козирком над воротами. Він чекав.

Шоста. Пів на сьому. Сьома.

Дощ посилився. Вода стікала йому за комір, одяг прилип до тіла. Тарас перевірив телефон: жодного повідомлення. Він написав ще раз: «Я тут. Ти де?» Відповіді не було. Він чекав. Йому здавалося, що, якщо він піде, а вона прийде, вона образиться. Йому здавалося, що, якщо він піде, він усе зруйнує.

О пів на восьму з-за рогу складу вийшов Влад. Він не сказав нічого. Просто підняв телефон і, посміхаючись, знімав його: мокрого, зіщуленого, у прилиплій сорочці, що стояв під дощем із наївним, надто відкритим обличчям.

— Ну що, Ромео, — протягнув він. — Дочекався?

З-за гаражів вийшли Єгор і Назар. Нарешті з'явився й Артем, спокійний, у сухій куртці, з парасолею. Він глянув на Тараса так, як дивляться на мокрого кота, що довго мерз на порозі.

— Ти справді повірив, що вона прийде? — спитав Артем. У його голосі не було злості. Лише вельми щира цікавість. — Мельник, ти ж не такий тупий. Ну хто піде до тебе в гаражі?

Тарас мовчав. У горлі стояв клубок, і слова не проходили.

— Він же дивиться, ніби собака, якого кинули, — сказав Єгор, пирхнувши.

— Киньте оце відео в чат, — додав Артем. — Нехай усі побачать, який у нас романтик.

Влад ще раз націлив камеру на Тарасове обличчя. Тарас закрив його долонями, але вже було пізно. Він зрозумів це відразу: цей запис він бачитиме ще довго, у тисячі варіантів, у кожному погляді, у кожному сміху за спиною.

— Припиніть, — сказав він. Голос пролунав жалюгідно, тонко. — Будь ласка.

— «Будь ласка», — переказав Назар вперше за весь вечір, і його тиха мова була найгіршим із усього.

Вони пішли. Не вдарили його, не штовхнули, навіть не торкнулися. Це було гірше за будь-який біль: вони просто засміялися й розійшлися, залишивши його посеред калюж, під дощем, у темряві, де світилося лише вікно далекого складу.

Тарас дійшов додому майже наосліп. Двері відчинила мати. Вона глянула на його мокрий одяг, на обличчя, і мовчки відійшла вбік, щоб пропустити його. Вона нічого не спитала. Батька вдома не було. Це був хоч якийсь порятунок.

У кімнаті він сів на підлогу, не вмикаючи світла, і довго дивився в стіну. Зламана ручка лежала на столі в темряві. Через кілька хвилин телефон засвітився. Марина.