Розділ 3. Марина

Все почалося з дрібниці, з такої дрібниці, що пізніше Тарас не міг пригадати, чи був у ній хоч якийсь знак. Хіба що вона виявилася надто гладкою, надто зручною, надто схожою на те, про що він мріяв.

День був звичайний, четвер, третій урок. Вчителька біології, Тамара Іванівна, довго вишукувала щось у своєму журналі, а потім сказала, що розділить клас на пари для проєкту про екосистеми.

— Давидюк, Мельник. Працюватимете разом.

У класі на секунду стало тихо. Потім хтось позаду пирснув. Тарас відчув, як його вуха наливаються жаром. Він не підводив очей. Він просто чекав, що вона зараз підніме руку й скаже, що не хоче, що це несправедливо, що їй дайте будь-кого іншого. Так сталося б із будь-якою іншою дівчиною.

Але Марина лише знизала плечима.

— Добре, — сказала вона спокійно.

Тарас здивовано підвів голову. Вона вже повернулася до нього боком, збираючи зошити. Її хвіст ковзнув по плечі, і на мить він відчув тонкий запах її волосся, щось світле, ніби яблука й літо. Цей запах чомусь вдарив його сильніше, ніж слова.

На перерві вона підійшла до його парти. Сама підійшла. Тарас побачив, як за її спиною Єгор штовхнув Влада ліктем, і обоє засміялися, але це було не те, що зазвичай: це був цікавий, зацікавлений сміх, ніби вони спостерігали за новою розвагою.

— Привіт, — сказала Марина. — Нам треба домовитися, коли робити проєкт. Мені все одно, де. Можна в бібліотеці, або в мене. Як тобі зручно?

Вона посміхалася. Це була не глузлива посмішка, не така, до якої він звик. Це була тепла, трохи нерішуча усмішка, від якої її обличчя ставало молодшим і м'якшим. Тарас розгубився.

— У бібліотеці, — вимовив він. Голос вийшов тихий, ніби чужий. — Якщо тобі зручно.

— Чудово. Після шостого?

— Добре.

Вона кивнула й пішла. Тарас сидів і дивився їй услід, і йому здавалося, що в нього в грудях щось перекинулося. Він не вмів назвати цього відчуття. Воно було схоже на те, як прокидаєшся вранці й раптом розумієш, що за вікном світить сонце, хоча ще вчора була сама хмарність.

У бібліотеці вони сиділи за дальнім столом, між полицями з підручниками, які давно ніхто не брав. Марина розклала на столі аркуші, розмалювала їх кольоровими маркерами, обирала теми, листала книжки. Тарас майже нічого не говорив. Він просто робив: знаходив потрібні факти, креслив схеми, ставив акуратні підписи. Він робив це так, ніби від цього залежало його життя.

— У тебе такий гарний почерк, — сказала вона раптом.

Тарас завмер із олівцем у руці.

— Дякую.

— Ні, серйозно. Я б так не змогла. У мене все розповзається. А в тебе кожна літера, як надрукована.

Він не знав, що відповісти. Ніхто ніколи не говорив йому такого. Ніхто ніколи не помічав у ньому нічого, що можна було б похвалити. Він відчув, як усередині щось повільно потепліло, ніби хтось запалив там маленьку лампу.

— Ти дуже розумний, — додала Марина, дивлячись на нього уважно, трохи схиливши голову. — Мені шкода, що ніхто цього не бачить.

Ці слова вдарили його так, що перехопило дихання. Шкода. Вона сказала, що їй шкода. Вона бачила все, що відбувалося з ним у школі, і їй було шкода.

— Це не страшно, — сказав він тихо. — Я звик.

— Не треба до такого звикати, — відповіла вона так м'яко, ніби боялася його злякати. — Це неправильно. Ти ж не винен.

Він глянув на неї. Вона дивилася просто на нього, і в її очах він побачив те, чого не бачив ніколи: щирий інтерес. Не насмішку, не байдужість, не жалість із презирством. Інтерес. Це було так нове, що він навіть злякався.

Проєкт тривав два тижні, і ці два тижні здалися Тарасові найдовшими й найкоротшими в житті одночасно.

У бібліотеці вони зустрічалися майже щодня. Спочатку Марина розмовляла про справу, потім про уроки, потім про щось інше. Вона розповіла, що терпіти не може математику, що мріє колись поїхати до Львова й там вчитися, що її мати працює в магазині й постійно сварить її за оцінки. Вона розповідала це так, ніби довіряла йому секрет, і Тарас слухав, затамувавши подих.

Потім вона запитала про нього. Не про школу, не про оцінки, а про нього самого. Що йому подобається. Яку музику він слухає. Чи є в нього друзі.

Тарас чесно відповів, що друзів у нього немає. Він сказав це просто, без жалю, як говорять про погоду. Марина мовчала довго, а потім тихо сказала:

— Мені дуже шкода, що так склалося.

Він знизав плечима. Але всередині в нього щось дивно затремтіло. Вона не сказала «ти сам винен» і не кинула «ну, подумаєш». Вона сказала, що їй шкода, і її голос не звучав порожнім.

Коли робота над проєктом закінчилася, вони вже не розходилися одразу після шостого уроку. Марина якось сказала, що їй по дорозі, хоча жила вона в протилежному кінці містечка. Тарас не став уточнювати. Вони йшли разом повз порожній двір, повз засохле дерево, повз стару лавку, і він розповідав їй про речі, про які ніколи ні з ким не говорив. Про планети. Про те, що в дитинстві мріяв стати астрономом. Про зорі, які дивляться на нас із минулого, бо світло від них іде мільйони років.

— Це красиво, — сказала Марина, дивлячись на нього. — Ти так цікаво розповідаєш. Чому ти ніколи цього не показуєш?

— Бо нікому не цікаво, — відповів Тарас просто.

— Мені цікаво.

Він зашарівся й відвернувся. Вона тихо засміялася, і цей сміх був теплий, ніби обгортав його.

Поступово Тарас почав відчувати, що світ навколо змінюється. У класі вона інколи озиралася на нього й ледь помітно усміхалася. На перервах підходила, ставила якесь коротке питання, і це здавалося йому дивом, бо він не вмів уявити, що хтось може підійти до нього просто так, без злого наміру.

Банда помітила це майже одразу. Вона наче принюхалася, як хижак, що відчув нову здобич. Артем довго дивився на Марину, коли вона розмовляла з Тарасом біля вікна, а потім сказав своїм друзям щось тихо, і ті розсміялися.

Але Марина цього разу підійшла до Артема сама. Тарас бачив це здалеку, з кінця коридору. Вона сказала щось, і Артем нахилив голову, почав сміятися, махнув рукою. Потім Марина пішла, а вони дивилися їй услід, але вже без того різкого огидного сміху. Це було схоже на те, ніби вона їх щось попросила, і вони погодилися.