Розділ 2. Дім

Під під'їздом пахло сирістю й котячою сечею. Тарас піднявся на третій поверх, зупинився перед дверима, де на фарбі ще залишилися сліди від старого замка, і прислухався. Він робив так щодня. Це був ритуал, схожий на молитву: якщо за дверима тихо, значить, сьогодні обійдеться.

За дверима було не тихо. Там працював телевізор, і крізь нього пробивався голос, який Тарас упізнав би серед тисячі інших, навіть уві сні. Голос був хриплий, густий, розтягнутий, як гума. Іван Мельник вже приймав свою вечірню дозу.

Тарас глибоко вдихнув, поклав долоню на ручку й повільно повернув ключ, намагаючись не видати жодного звуку. Двері все одно скрипнули.

— Хто там? — гаркнуло з кімнати.

— Я, — відповів Тарас.

— Яке «я»? Ходи сюди.

Він роззувся, старанно поставивши кросівки рівно під стіною, і зайшов у вітальню. Батько сидів у протертому кріслі, розставивши ноги. Футболка на ньому була плямиста, на столі перед ним стояла напівпорожня пляшка, склянка й тарілка з обгризеною ковбасою. Телевізор бубонів щось про футбол. Його обличчя було червоне й набрякле, а очі дивилися повільно, важко, ніби крізь воду.

— Де ти швендяєш? — запитав він, не відводячи погляду від екрана. — Школа давно скінчилася. Я що, мушу шукати тебе по всьому місту?

— У мене була додаткова, — збрехав Тарас. Брехня була зручна: вона не вимагала пояснень.

— Додаткова, — Іван кивнув, повільно, ніби розмірковуючи. — Умний став. Додаткові. А хліб хто купуватиме? Мати знову на зміні, а ти тут розумніший за всіх.

Тарас стояв нерухомо. Він знав, що найгірше, що можна зробити, це відповісти. Мовчання теж не рятувало, але з ним було трохи менше шансів.

— Чого мовчиш? — Іван нарешті повернув голову. Його погляд сповз на сина, знайшов його, зачепився. — Я питаю тебе. Ти мене чуєш?

— Чую.

— «Чую». — Батько передражнив його писклявим голосом, точнісінько так, як це робили в класі. Тарас здригнувся. Цей збіг вразив його сильніше, ніж він міг би сказати. Він відчув дивну порожнечу: ніби всі голоси, що вже роками тиснули на нього, злилися в один.

— Дай грошей на сигарети, — сказав Іван. — У тебе ж є. Мати казала, що ти щось відкладаєш.

— У мене немає.

— Не бреши мені.

Тарас дійсно мав трохи. Сто двадцять гривень, складених у конверт на дні шухляди під старими зошитами. Він збирав їх місяцями, відмовляючи собі в усьому: у булочці з буфету, у проїзді, який можна було пройти пішки. Ці гроші були для нього єдиною дрібною мрією: колись купити собі нові навушники, з нормальним звуком. Він ніколи нікому не казав про це.

— Немає, — повторив він тихо.

Наступної секунди рука батька, важка й жорстка, ляснула його по щоці. Удар був не найсильнішим, але голова смикнулася, і у вусі задзвеніло. Тарас ступив крок назад і схопився за стіну.

— Не сміти мені тут брехати, — сказав Іван рівно, майже спокійно. — Невдячний. Я тебе годую, одягаю. А ти ні слова не скажеш, ні копійки не дасиш. Дармоїд. Ти ж як твоя мати: тільки б мовчала й дивилася.

Тарас стояв і мовчав. Він навчився цього давно: не плакати. Сльози тільки гірше злили батька. Він просто стискав зуби й дивився кудись повз його плече, на засохлу пляму на шпалерах, поки це не закінчиться.

Іван видихнув і відкинувся в кріслі.

— Іди, — сказав він. — Геть з очей.

Тарас пішов. Йому здавалося, що ноги не його, що він іде крізь густий туман. Він пройшов повз кухню, де біля плити стояла мати. Галина Мельник стояла спиною до дверей, мішала щось у каструлі й не обернулася. Вона чула все. Він знав, що вона чула. Вона чула це щодня, роками. Її плечі були напружені й опущені, так, ніби на них лежав невидимий вантаж. Вона не питала, як він. Не питала, чи боляче. Вона просто мішала в каструлі й дивилася в пару.

Його кімната була найменшою в квартирі. Колись тут була комора, і це відчувалося: вузьке вікно, низька стеля, вузьке ліжко біля стіни й письмовий стіл, який він сам зібрав зі старих дощок. На стіні не висіло жодного плаката. Він колись приклеїв кілька, але їх зривали, коли батько був у поганому настрої, і Тарас перестав. Тепер стіни були голі, як і він сам.

Він зачинив двері, повернув засувку, яку сам колись прикрутив, і сів на край ліжка. Щока палала. У вусі ще тонко дзвеніло. Він торкнувся обличчя пальцями й помітив, що вони пахнуть чужою кухнею: сирістю, цибулею, холодним димом.

Тарас не плакав. Він давно не плакав. Це було схоже на те, як вимикають світло в кімнаті, де нікого немає: просто клацаєш вимикачем і сидиш у темряві.

Він дістав із шухляди конверт і перерахував гроші. Сто двадцять гривень, усе на місці. Батько не знайшов. Тарас на мить затримав подих, а потім сховав конверт у нове місце, у порожню коробку з-під взуття на верхній полиці шафи, під гору старих шкарпеток. Сюди батько не зазирне. Він ніколи не заглядав у місця, де треба було тягнутися.

У рюкзаку лежав зошит. Не шкільний, а звичайний, у чорній обкладинці, який Тарас купив у восьмому класі за свої гроші. Він дістав його, розгорнув на останній записаній сторінці й взяв ручку, другу, ту, що не зламалася. Зламану він поклав поруч, на стіл, і якусь мить дивився на неї. Її корпус тріснув навпіл, але стрижень уцілів, і з одного боку виступав тонкий гострий уламок пластику.

У цьому зошиті він записував те, що не міг сказати нікому. Спочатку це були короткі нотатки: дата й одне речення. «Сьогодні сказали, що я бридкий». «Сьогодні кинули портфель у калюжу». Згодом записи подовшали. Він почав описувати, хто що сказав, як саме, у який день. Він сам не розумів, навіщо це робить. Здавалося, що, поки він записує, це відбувається не з ним, а з кимось, кого він просто спостерігає зі сторони.

Сьогодні він написав:

«10 вересня. Артем, Влад, Єгор і Назар біля кабінету історії. Підніжка. Ручка. Олена Петрівна чула й промовчала. Батько вдарив. Мати нічого не сказала».

Він перечитав рядки, потім дописав унизу ще одне речення і закреслив його. Потім дописав знову й знову закреслив. На папері лишився чорний прямокутник, під яким слів уже не було видно.