Розділ 1. Невидимка

Тарас прокидався за дві хвилини до будильника. Так було завжди, скільки він себе пам'ятав. Тіло саме знало, що день починається, і заздалегідь затискалося всередині, як кулак. Він лежав і дивився в стелю, де в кутку розповзлася стара пляма від вологи, схожа на карту невідомої країни. У дитинстві він вигадував, що це острів, куди можна втекти. Тепер це була просто пляма.

За стіною було тихо. Це було добре. Тиша в цій квартирі означала, що батько ще спить, а якщо спить, то не лається, не гримає дверима холодильника і не питає, чому «цей дармоїд досі вдома». Тарас навчився жити за правилами тиші: не скрипіти підлогою, не дзенькати ложкою об чашку, не вмикати воду на повну. Він пересувався квартирою, як шпигун по ворожій території.

На кухні лежав шматок учорашнього хліба й стояла банка з рештками яблучного джему. Він з'їв хліб стоячи, запив холодним чаєм і глянув у вікно. Двір Липівки здавався сірим навіть у вересневому сонці: чотири п'ятиповерхівки, облуплена дитяча гірка, лавка, на якій завжди хтось сидів із пляшкою. Містечко було маленьке, і ця його тіснота відчувалася всюди. Тут усі знали одне одного, і тому в тебе не було шансу стати кимось іншим, ніж тим, ким тебе одного разу записали.

Тараса записали давно. У шостому класі, коли він прийшов у нову школу після переїзду, його перша відповідь біля дошки була тихою, і хтось із задніх парт передражнив її писклявим голосом. Клас засміявся. Це був перший смішок. Потім були другий, десятий, сотий. Тепер, у десятому класі, цей сміх уже не потребував приводу. Він просто жив у повітрі коридорів, як запах хлорки.

Тарас узяв рюкзак. Той був старий, із полінялою блискавкою, яку він сам колись підшив чорною ниткою. Хтось у п'ятому класі виписав на ньому маркером слово, яке він так і не зміг повністю відмити, тому слово лишилося, тільки трохи вицвіло. Тарас давно перестав його помічати, але інші не переставали.

До школи було дванадцять хвилин пішки. Він ішов, втупившись у носки кросівок, так, щоб ніхто не зустрівся з ним поглядом. Це теж було правило: не дивитися в очі, не затримуватися на перехрестях, не ходити тією стороною вулиці, де стоїть кіоск із шаурмою. Біля нього завжди тусувалися старшокласники.

У дворі школи вже збиралися учні. Хтось сміявся, хтось копав камінець, дівчата купчилися біля сходів і щось переглядали на телефонах. Тарас пройшов повз них, відчуваючи, як між лопатками виростає невидима мішень. Нічого не сталося. Ніхто не звернув уваги. Вперше за ранок він видихнув.

Але видихнув він зарано.

У коридорі перед кабінетом історії він побачив їх. Артем Сидоренко сидів на підвіконні так, ніби підвіконня належало йому, а решта була лише гостями. Поруч стояли Влад Бойко, Єгор Кравець і Назар Гладкий. Влад щось розповідав, жестикулюючи, а Єгор голосно іржав, запрокинувши голову. Назар, як завжди, мовчав і дивився навколо повільним, оцінювальним поглядом, ніби вибирав, на кого впаде його увага.

Артем був не найбільшим із них. Він був не найсильнішим і не найгучнішим. Але в усій школі, від першокласників до завуча, всі знали одне: його батько тримав половину торгових точок у Липівці й давав гроші на ремонт спортзалу. Ця обставина робила Артема недоторканним. Тут не потрібні були кулаки: хлопцеві достатньо було просто підняти брову.

Тарас спробував пройти повз, притиснувшись до протилежної стіни. Майже вийшло.

— О, привид, — сказав Артем не голосно, але так, що почув весь коридор. — Здоров, Мельник. А ми думали, ти вже не прийдеш. Нам же без тебе так сумно було.

Усі четверо повернули голови. Тарас відчув, як підлога під ногами стала трохи м'якою.

— Привіт, — промимрив він, не підводячи очей.

— Чуєш, що він сказав? — Влад картинно приклав долоню до вуха. — Я не розчув. Ти що, шепочеш? Ти з нами розмовляєш чи з підлогою?

Єгор зареготав. Тарас прискорив крок.

На третьому кроці щось боляче вдарило його по гомілці. То Назар вистромив ногу, ніби випадково. Тарас спіткнувся, рюкзак зісковзнув із плеча й гепнувся на підлогу, а з бічної кишені висипалися зошити й ручки. Біля стіни пронеслася хвиля сміху. Хтось із першокласників здивовано завмер, глянув на Тараса, а потім опустив очі й поспіхом побіг далі.

Тарас став навколішки й почав збирати речі. Пальці тремтіли, ручки розкотилися по плитці. Він бачив черевики Артема, чисті, дорогі, білі, з ідеальним швом. Бачив, як ці черевики наступили на одну з його ручок, і та хруснула.

— Ой, — сказав Артем без жодної вини. — Вибач. Не помітив. Ти ж у нас такий непомітний.

У відповідь пролунав новий вибух сміху. Тарас підняв зламану ручку й мовчки поклав її в кишеню. Він не знав, чому саме її. Просто так захотілося. Щось тихо підказало йому, що її варто залишити.

Дзвінок урятував його. Тарас підвівся, закинув рюкзак на плече й першим прослизнув у кабінет, поки ніхто не встиг сказати ще щось. Він сів на останню парту біля вікна. Це було його місце. Ніхто його не займав, і це було єдине, що в цій школі належало Тарасові.

Клас наповнювався шумом. Хтось кидав куртку на спинку стільця, хтось ділився вчорашніми новинами, дівчата пахли спрею й чимось солодким. Марина Давидюк пройшла до третьої парти, на ходу сміючись із чогось, що сказала її подруга. Волосся в неї було зібране у високий хвіст. Вона сіла, обернулася, і її погляд на мить ковзнув по Тарасові, ніби по предмету, про який вона забула. Тарас відвернувся першим. Він не знав, чому це видалося йому важливим.

Увійшла вчителька історії, Олена Петрівна, невисока жінка з утомленим обличчям і акуратною зачіскою. Вона поклала журнал на стіл і кинула на клас звичний погляд, який нічого не питає й нічого не бачить.

— Сідайте. Відкрийте підручники на сторінці сорок сім.

Урок почався. Тарас дістав зошит і ручку, другу, запасну, і почав записувати тему. Рівні рядки, акуратні літери. Він завжди писав дуже охайно, ніби в цьому крилася якась остання гарантія порядку.

За три парти від нього щось тихо зашелестіло. Він відчув це ще до того, як побачив: маленький зім'ятий папірець приземлився на його парту й відкотився до краю. Тарас не зворухнувся. Потім додав другий, і третій. Хтось сміявся, притискаючи долоню до рота.