Що нам віщують зірки

Осінь-чарівниця... Чи було у вас таке відчуття, що ніби і є земля під ногами, ніби небо звично висить над головою, але... Але вони мовби жартома помінялися місцями, і ти летиш у прірву, летиш, і ніяк не збагнеш, коли ж це падіння припиниться.

Шукати себе. У листі, що шепоче під ногами, у небі, до якого в благальному жесті підняли свої гілки дерева. Хто я? Чому? Для чого? Питання летять разом із птахами у невідомі краї на пошуки відповіді.

Мені б з вами, та не можу, бо крил не маю. Я знаю всі відповіді – в собі. Але там, в середині, зараз так багато намішано, що вже і не розбереш, де правда, де брехня, де вигадка.

Мені здається, що в дитинстві ми краще знаємо, що нам треба. Бо ж насправді людині для щастя потрібно не так вже й багато. Це згодом людина росте і їй хочеться чогось більшого та кращого.

«Залиште минуле в минулому. Вам сьогодні пощастить. Вас очікують цікаві зустрічі та несподівані повороти долі. Довіртеся їй», – оптимістично верещала телеведуча ранкового шоу, зачитуючи гороскоп на день. Щось поки не дуже щастить.

Ноги самі собою привели мене на Монастирський острів. Для мене це особливе місце, де я можу відновити рівновагу та спокій у душі. За храмом, біля дерева, що роздивляється своє відображення у воді, дуже добре мріється. І неспокій потроху заколисується хвилями Дніпра. Він здається мені таким собі жвавим дідусем, якому все цікаво, в якому багато сили та мудрості. А ще він гарний співрозмовник, бо завжди вислухає. Може, підкаже, що робити, коли втрачаєш опору під ногами, коли почуваєшся у цьому житті трохи зайвим?

Зі мною це трапилося тоді, коли невдачі міцним кільцем затисли мене...

По всіх фронтах пройшовся якийсь злий «мінус».

Робота, що донедавна здавалася цікавою, сьогодні нічого, крім почуття обов’язку, не 8викликає. І намагаєшся ввімкнути інтерес, але не виходить. Невже перегорів?

Друзі? У всіх свої клопоти, все менше часу на зустрічі. Хто його краде, той час? Чи ми не вміємо ним керувати? А ось він добре нами маніпулює, просто розставляючи нові пріоритети.

Кохання – це найболючіша і та сама остання крапля чи поштовх, який вибив землю з під ніг. Чому ми закохуємося не в тих чи не ті закохуються у нас? Я покохав дівчину, що закохалася в іншого. Тим самим розбив серце тій, яка була закохана в мене. І що ми маємо у підсумку? Купку розбитих сердець.

І взагалі, життя штука мінлива і водночас постійна, бо ніби все і змінюється, але так уже було колись. І війни, і революції, і різні союзи... Були кохання, віра, зрада, смерть. Невже все було вигадане до нас і ми маємо тільки повторювати? Жити по написаним сценаріям, обираючи собі ролі? Невже так? Чому так? Навіщо?

Почувся плескіт. Я подивився у той бік і побачив, що у воді щось зблиснуло сріблом. «Невже риба? Така велика!» – майнула думка.

Неподалік прогулюється закохана парочка, вони так захоплені одне одним, що нічого навколо не помічають, сподіваюсь, їх не чекатиме таке розчарування та біль, які дісталися мені. Але що б там не було, я щасливий, бо знаю, що таке кохання.

Знов почувся плескіт. Цікаво, що ж це блищить? Дуже схоже на величезний риб’ячий хвіст. Пішов і знайшов міцну палицю. Занурив її у воду і кілька разів стукнув по тому хвосту.

І раптом чиїсь руки схопили палицю й потягнули на себе. Я полетів у воду.

«Що це? Цього не може бути!» – промайнуло в голові.

Холодна вода. Хтось тягне мене під воду. Треба відпустити палицю, але руки не слухаються. Одяг обліпив тіло, намок, став важким. Як безглуздо... У голові німим кіно прокручується моє коротке життя. Невже все? Потім іще один ривок вниз і раптом повітря. Хапаю його з жадібністю.

А якийсь хлопець стоїть переді мною, б’є долонями по воді та сміється. Смішно йому. Я ж ледь не вмер, і палиця ще у руці, стукнути б його... З моїх грудей вихоплюється кашель, це так я сміюся разом із ним.

– Ну, ти даєш, – каже хлопець. – Ти так міцно вчепився за палицю! Чесно кажучи, я такого не очікував.

– Я теж, – прохрипів я, ледь виштовхуючи з себе слова, мене почали бити дрижаки.

– Ходімо на берег, бо ти, мабуть, змерз.

Тільки зараз я помітив, що щось не так. Бо тут було літо, білий пісок на березі, зелені дерева ростуть поодаль. Кольори – яскраві, та й вода – солона. Я трохи наковтався її. Це не була річка, це було море. Але як?

– Круто, еге ж? Річка – море, риба – людина, – посміхнувся він.

– Риба? Я думав, що це мені привиділося. Це якийсь жарт? Ти хто?

– Я – знак зодіаку Риби, – сказав хлопчина.

І плюхнувся у воду зграйкою рибок, а потім випірнув знову людиною. Я побачив у нього на плечі знак: дві рибки пливуть у різні боки.

– Де це ми? – запитав я у нього. – Що відбувається? Я вмер?

– Ні, ти живий. А от як, тобто, чому ти сюди потрапив, я не знаю. Я думав лише пожартувати, скинувши тебе у воду. Бо ти був занадто серйозний, а з таким виглядом тiльки дурницi робити, – відповів той, і потягнув мене до берега сушитися.

Коли я нарешті перестав стукотіти зубами, розмова продовжилась.

– То де ми? – спитав я.

– Цей острів – наш дім.