День народження, про який вона ще нічого не знає

Ангеліна прокинулася від настирливого дзвінка будильника. Кілька секунд лежала із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чому телефон безжально вириває її зі сну.

А потім згадала. Сьогодні її день народження.

— Ну що, Ангел, — пробурмотіла сама до себе, ховаючись носом у подушку. — Вітаю. Стала ще на рік старшою.

Телефон майже одразу завібрував знову. Повідомлення. Ще одне. І ще. Привітання від друзів, знайомих, колишніх одногрупників, клієнтів. Але вона шукала лише одне ім'я.

Віталій.

І знайшла.

«З днем народження, мій Ангеле. Найголовніше скажу тобі особисто. Люблю. І сьогодні дуже чекаю на тебе.»

Ангеліна мимоволі усміхнулася.

— От хитрий...

Найголовніше він, бачте, скаже особисто. Значить, після фотосесії вона обов'язково поїде до лікарні. На кухні її вже чекала мама.

— З днем народження, донечко!

Олена обійняла її й поцілувала в обидві щоки.

— Дякую, мам.

Ростислав теж підійшов до доньки.

Обійняв.

— З днем народження, Ангеле.

— Тільки не кажи, що я вже доросла.

— Не скажу. Бо для мене ти все одно дитина.

— Тату!

Ростислав засміявся й поцілував доньку в чоло. Все було настільки звичайно, що Ангеліна остаточно перестала шукати підступ. Невеликий сімейний сніданок. Квіти від батьків. Подарунок. Привітання.

Ніяких повітряних кульок. Ніяких гостей. Ніяких підозрілих коробок.

Може, справді нічого не готують?

І чомусь від цієї думки їй навіть стало легше. Після останніх подій гучного святкування не хотілося. Їй було достатньо, що всі живі. Ближче до обіду прийшло повідомлення від клієнтки.

«Добрий день, Ангеліно! Все залишається в силі. Чекаємо вас о 17:00 в заміському комплексі. І нагадую про нашу маленьку примху — фотограф теж у вечірньому образі 😊 Хочемо, щоб ви не вибивалися із загальної картинки.»

Ангеліна усміхнулася. Дивні клієнти. Але приємні.

«Домовилися. О 17:00 буду.»

Вона відклала телефон. І тут виникла проблема.

— Що вдягнути?..

За десять хвилин половина гардероба вже лежала на ліжку. Чорна сукня. Ні. Занадто серйозна. Червона? Ангеліна приклала її до себе перед дзеркалом.

— Я ж фотограф, а не головна героїня вечора.

Відклала. Ще одна. І ще. Нарешті погляд зупинився на довгій вечірній сукні ніжного відтінку, яка красиво підкреслювала фігуру, але залишалася елегантною. Ангеліна приклала її до себе.

— Оця.

У дверях з'явилася Зоряна.

— Я теж за цю.

Ангеліна аж підскочила.

— Ти коли прийшла?!

— Щойно.

— І чому не подзвонила?

— Твоя мама впустила.

Зоряна підійшла ближче.

— Одягай.

— Думаєш?

— Я не думаю. Я знаю.

Ангеліна примружилася.

— Ти якась підозріло впевнена.

— Я просто жінка зі смаком.

— Ага...

Ангеліна подивилася на неї через дзеркало.

— І чому ти сама з зачіскою та макіяжем?

На секунду Зоряна застигла.

— Ми з Остапом... увечері маємо плани.

— Які?

— Особисті.

— О-о-о...

Ангеліна одразу забула про підозри.

— То в мого братика сьогодні побачення?

— Ангеліно!

— Мовчу.

Зоряна видихнула. Пронесло. А за кілька десятків кілометрів від міста відбувалася зовсім інша підготовка.

— Обережно!

Остап стояв біля Віталія, який саме застібав білу сорочку.

— Я сам.

— Ти завжди сам. Сам під кулі, сам із ліжка, сам усе на світі.

— Почалося...

— Підніми руку.

— Остапе!

— Підніми.

Віталій підкорився.

Остап перевірив пов'язку під сорочкою.

— Якщо заболить — одразу говориш.

— Добре.

— Якщо стане погано — говориш.

— Добре.

— Якщо закрутиться голова...

— Говорю.

— Якщо...

— Остапе, я зрозумів!

Остап нарешті відступив.

— Тоді живи.

Віталій поглянув на себе в дзеркало. Темно-синій костюм. Біла сорочка. Акуратно вкладене волосся. Лише легка блідість нагадувала про те, що ще зовсім недавно він лежав під крапельницями.

— Нормально?

Остап оглянув його.

— Якби не знав, що ти мій пацієнт, сказав би, що нормально.

— А як брат?

Остап усміхнувся.

— Як брат скажу: Ангел забуде, як дихати.

— От і добре.

У самому комплексі кипіла робота. Олена контролювала святковий стіл. Ростислав перевіряв останні організаційні моменти. Зоряна мала привезти Ангеліну. Остап відповідав за Віталія. У залі вже стояли живі квіти, свічки та фотографії Ангеліни різних років.

Дитинство. Школа. Університет. Перші роботи фотографа. Сімейні моменти. І серед них — зовсім нові світлини. Ті, на яких був Віталій.

— Куди його посадити? — запитала Олена.

— Нікуди мене не треба садити, — одразу заявив Віталій.

Остап повернув голову.

— Що?

— Я зустріну її стоячи.

— Богатиренко...

— Остапе.

Вони кілька секунд дивилися один на одного.

Ростислав, який проходив поруч, зупинився.

— Нехай зустріне.

Остап важко видихнув.

— Добре. Але до її приїзду сидиш.

— Домовилися.

Віталій підійшов до великого вікна.

Звідси відкривався краєвид на територію комплексу.

Дорога.

Ворота.

Саме там за кілька годин з'явиться її автомобіль.

Він нервував.

І це було смішно.

Чоловік, який не боявся озброєних нападників, зараз хвилювався через день народження коханої. Він торкнувся внутрішньої кишені піджака. Там лежав його особистий подарунок. Про нього не знав майже ніхто. Навіть Остап. Віталій хотів вручити його Ангеліні сам. Коли залишаться хоча б на кілька хвилин удвох.

— Вона виїхала!

Голос Зоряни пролунав із телефону Остапа.