Таємниця для Ангел

До дня народження Ангеліни залишалося всього кілька днів. І чим ближче була ця дата, тим більше людей у домі Науменків починали поводитися підозріло. Настільки підозріло, що сама Ангеліна вже кілька разів ловила себе на думці: від неї щось приховують. Але що саме — вона не могла зрозуміти.

— Тату, — якось увечері запитала вона, стоячи у дверях кабінету Ростислава, — ти випадково не знаєш, чому мама сьогодні двічі говорила телефоном і, побачивши мене, вийшла на балкон?

Ростислав навіть не підняв очей від планшета.

— Можливо, обговорювала твої подарунки.

— Які подарунки?

— Ангел, це ж день народження.

— Я не про подарунки. Я про те, чому всі поводяться так, ніби я шпигун.

Ростислав ледь стримав усмішку.

— Може, тому що ти фотограф і звикла помічати деталі?

Ангеліна примружилася.

— Ти щось знаєш.

— Я завжди щось знаю.

— Тату!

— Доню.

Вона ще кілька секунд дивилася на нього, намагаючись прочитати щось у його обличчі. Ростислав залишався абсолютно спокійним. Навіть надто спокійним.

— Добре, — нарешті сказала Ангеліна. — Але я вас розкушу.

— Удачі.

Вона пішла, а щойно двері за нею зачинилися, Ростислав відкинувся на спинку крісла й тихо засміявся. Він уже давно не бачив свою доньку настільки близькою до розгадки. Але сюрприз мав залишатися сюрпризом.

Наступного дня в лікарні Віталія зібралася маленька нарада. У його палаті були Остап, Зоряна, Ростислав та Олена. Сам Віталій сидів у ліжку, спираючись на подушки. Він уже почувався значно краще, хоча Остап категорично забороняв йому навіть думати про те, щоб самостійно покидати лікарню.

— Я ще раз повторюю, — сказав Остап, дивлячись на нього суворим лікарським поглядом, — ти залишаєшся тут.

— А якщо я дуже попрошу?

— Ні.

— Якщо скажу, що це день народження моєї дівчини?

— Тим більше ні.

Віталій розсміявся.

— Брат, ти безжальний.

— Я лікар.

— Ти мій друг.

— Саме тому я тебе й не випущу.

Зоряна, яка сиділа поруч, тихо засміялася.

— Не сперечайся. Ти ще сам до кінця не відновився.

Віталій видихнув.

— Я знаю.

Потім подивився на Ростислава.

— То який план?

Ростислав поклав на стіл папку.

— План такий. Ангеліна повинна думати, що в неї звичайне робоче замовлення.

— Замовлення?

— Саме так.

Остап відкрив папку.

— Нібито клієнти замовляють фотосесію для закоханої пари та їхніх друзів.

Зоряна продовжила:

— Умови: дівчата у вечірніх сукнях, чоловіки у костюмах.

— А Ангел? — запитав Віталій.

Олена усміхнулася.

— А фотограф теж має дотримуватися дрескоду.

Віталій кілька секунд мовчав.

Потім його обличчя осяяла усмішка.

— Вона точно не відмовиться.

— Саме на це ми й розраховуємо, — сказала Зоряна.

Остап перегорнув сторінку.

— Фотосесія буде за містом. Ми вже домовилися із заміським комплексом.

— Там буде окрема територія, — додав Ростислав. — Ніяких сторонніх людей. Усе під нашим контролем.

— І після фотосесії? — запитав Віталій.

На обличчі Олени з'явилася загадкова усмішка.

— А після фотосесії почнеться справжній день народження.

Віталій усміхнувся.

Він уявив Ангеліну.

Її здивування.

Її очі.

Ту саму усмішку, яку він так любив.

— Я хочу бути там.

У палаті запала коротка тиша.

Зоряна першою подивилася на брата.

— Ти будеш.

— Остап...

— Я ще не сказав «так», — перебив його лікар.

— Але й «ні» не сказав.

Остап потер перенісся.

— Ти нестерпний.

— Зате закоханий.

Олена тихо засміялася.

— Це точно.

Віталій опустив погляд на свої руки.

— Я хочу привітати її особисто. Не телефоном. Не повідомленням.

Ростислав подивився на нього серйозно.

— Тоді зробимо так, щоб ти зміг.

Підготовка почалася того ж вечора.

Олена взяла на себе організацію святкового столу.

Вона вже складала меню, телефонувала кухарю комплексу й особисто перевіряла, чи будуть улюблені страви Ангеліни.

Зоряна займалася декором.

Вона хотіла, щоб усе було красиво, але не надто помпезно.

— Ангел не любить показуху, — пояснювала вона.

— Тоді зробимо красиво, але по-домашньому, — погодилася Олена.

Ростислав займався безпекою.

Для нього навіть сімейне свято залишалося справою, яку потрібно було організувати до найменших деталей.

Він особисто перевірив територію комплексу, домовився про охорону, окремий зал і місце для автомобілів.

А Остап...

Остап відповідав за те, щоб Зоряна не видала їхню змову.

— Ти ж розумієш, що Ангеліна тебе допитуватиме? — запитав він.

— Розумію.

— І?

— Я вмію брехати.

Остап підняв брову.

— Ти?

— Ну... не дуже.

— Саме це мене й лякає.

Зоряна засміялася.

— Я просто буду говорити правду.

— Яку?

— Що готуємося до фотосесії.

Остап задумався.

— Технічно — правда.

— От бачиш.

Найскладніше було з Віталієм.

Він усе ще перебував у лікарні.

Його стан покращувався, але Остап не хотів ризикувати.

Тому вони домовилися, що до заміського комплексу його привезуть безпосередньо перед появою Ангеліни.

Але залишалася ще одна проблема.

Одяг.

— Костюм я вже знайшов, — повідомив Ростислав під час чергового візиту.

— Який?

— Темно-синій.

Віталій усміхнувся.

— Ангелу сподобається.

— Я теж так думаю.

Остап поставив на стілець коробку.

— А це тобі. 

Віталій відкрив її.

Усередині лежала біла сорочка.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Ти вирішив мене одружити?